Степан Дмитрович Ревякін - Гуляйполе

вільно чи вмерти у боротьбі!" І за кілька днів його "Чорна сотня" перетворилася в могутній загін повстанців, у якому налічувалося більше однієї тисячі кавалеристів і півтори тисячі піхоти, звісно, на тачанках з кулеметами. Це вже, о-го-го, яка сила! Нею можна знести з лиця землі цілу червонопрапорну дивізію. І Махно невдовзі таку дивізію змів — це була 42 дивізія, яка хазяйнувала в Гуляйполі і яка вже встигла на весь світ розсурмити, що Махно повністю розгромлений, його славнозвісна "Чорна сотня" знищена, а сам "батько", певно, втопився при переправі через річку Вовчу, бо перепливав її, уже будучи без ноги і без руки. Ага! Загинув?! Ви ще не раз і не двічі ховатимете його — та жодного разу не побачите "батька" в домовині.

Напав Махно на Гуляйполе, як завжди, зненацька і вночі. Хоч наказав нікого з червоних у полон не брати, бо з ними багато мороки, проте усіх їх перестріляти не вистачило патронів. Тож 6000 червоних солдатів довелося все-таки полонити. З них 2000 чоловік негайно перейшли на сторону Махна, а всім іншим "батько" наказав негайно "змотувати вудочки" і розбігатися увсебіч — до своїх жінок і дітей. Розбіглися блискавично, — добре, що села й хутори полонених були поряд: у кого — в Пологах, а в кого — в Мелітополі чи Олександрівську.

Та Махна цікавила доля його товаришів, котрі воювали в Криму із Врангелем. Нарешті надійшла з півострова звістка від агентів Задова — жахлива й болісна звістка. Доповісти про неї отаману довелося самому контррозвіднику — так вирішив Білаш. Льова зайшов до Нестора, який нервово ходив по кабінету, і ще з порога вигукнув:

— "Батьку"! Зрада. Велика зрада й горе!

Махно підвів голову, запитливо подивився на Задова.

— Більшовики нас зрадили і в Криму, — почав доповідати Льова. — Після того, як нами був розбитий Врангель, у ніч на 27 листопада більшовицька армія на чолі з Фрунзе напала на наших повстанців і майже всіх знищила. Каретник загинув у нічній рубці.

— А Кожін і Марченко?

— За Кожіна нічого не відомо. Він начебто був тяжко поранений і хтось кудись його вивіз. А Марченко з невеликою групою кінноти вирвався з оточення, але де він зараз — також не встановлено.

Махно схопився за голову:

— Яка кіннота загинула! Які бійці! Герої всі!.. А в душі я ще вірив у порядність Леніна, в його мудрість... Кому вірив?.. Так підступно порубати тисячі своїх же братів і друзів... Нічого людяного немає у цих московських бандитів. Більшовики кров'ю заплатять за своє лихочинство. Великою кров'ю! Ніякої пощади їм! Віднині знищуватимемо всіх. Усіх і вся, що більшовизмом і ленінізмом зветься!

Махно враз став таким, яким його знали й запам'ятали на все життя повстанці: рішучим і зосередженим, з чіткими планами дій і духовно величним. Він зайшов до Білаша.

— Вікторе, де зараз, за твоїми даними, найбільше скупчилося цих червоних гадів?

— Під селом Андріївка, "батьку". Там аж дві дивізії червоних.

— Готуй план нападу, вірніше, помсти... На завтра. Та раптом Махно щось прикинув і сказав:

— А чому на завтра? На цю ніч... Ми їх знімемо з теплої постелі і порубаємо на шматки. За смерть наших у Криму!..

Всю ніч і наступний день аж до темряви махновці, не припиняючи бійні ані на хвилину, рубали шаблями аж до їх затуплення і косили з кулеметів до їх розпечення своїх, тепер уже навічно, ворогів — більшовицьку армію, яка штабом стояла в глухому приазовському селі Андріївка. Як не хотів "батько” брати нікого з червоноармійців у полон (бо махновців у Криму більшовики не милували, а всіх, кого полонили, розстріляли), все-таки десять тисяч підняли руки вгору і їх ніхто не насмілився сікти. Зараз полонені стояли на великому церковному майдані обірвані й скривавлені, босі й напівголодні. З безнадією у сумних поглядах очей. Їх періщив холодний осінній дощ, обвітрював шквальний вітер, що проривався з Азовського моря.

Махно, одягнений у все чорне, під'їхав сюди на баскому "Козачку", підняв вгору руку, аби припинився галас полонених і вигукнув так, щоб усі чули:

— Вийдіть зі строю царські офіцери — вліво від моєї руки, а командири Червоної армії — направо.

Царських вийшло небагато — щось з десяток, не більше, а ось інших, не царських командирів — близько сотні.

Сашко Нетреба, котрий сидів на своєму коні поряд з "батьком", вголос цілком серйозно подумав:

— Як уже набридло вбивати беззахисних! Ліпше б у бою...

— А в бою вони не захотіли вмерти, — заперечив Махно. — Вони ще не втратили бажання жити.

— То може усіх їх?.. — Сашко глянув на свого кумира.

— Що, на шовковий шнурок, як ти полюбляєш останнім часом говорити? — уточнив Махно, бо цей вислів у Нетреби означав одне — до найближчої стіни і негайно розстріляти на очах у інших. Та цього разу, видно було з усього, Сашко не прагнув крові.

— Якісь вони, "батьку", всі дуже жалюгідні. Глянь на їхні обличчя.

Махно дійсно обвів своїм колючим поглядом не тільки тих, що вийшли