Зеді Сміт - Білі зуби

і вони. Попри все їхнє божевілля. Маркус Чалфен не має права. Не має права чинити так, як чинить. Це не його справа. Це Божа справа. Якщо ти втручаєшся в організм, в саму природу організму, навіть якщо це просто миша, ти втручаєшся у справи Бога — у творіння! Ти думаєш, що чудо Божого творіння можна вдосконалити. Не можна. Маркус Чалфен припускає. Він хоче, щоб йому поклонялись, коли єдина істота на землі, варта поклоніння — це Аллах. І ти помиляєшся, допомагаючи йому. Навіть його власний син зрікся його. І таким же чином я повинен, — сказав Самад, — не спроможний подолати драматичного актора в собі, — зректися тебе.

— А тепер картопля, боби, яйця, гриби — тобі, Семе, тримай, старий, — сказав Арчібальд, підходячи до столу і простягаючи Самаду тарілку. — І один омлет із грибами для мене…

— І один сендвіч із беконом, — додав Мікі, який таки зламав п’ятнадцять років традиції та переступив через себе, — для юного професора.

— Він не буде цього їсти за одним зі мною столом.

— Ой, Семе, не треба, — обережно вставив Арчі, — дай малому спокій.

— Я сказав, він не буде цього їсти за одним зі мною столом.

Мікі пошкрябав чоло:

— Щоб мене пофарбували, а ми стаємо фундаменталістами на старість, га?

— Я сказав…

— Як хочеш, абба, — мовив Маджід зі своєю посмішечкою всепрощення, від якої хотілося вилізти на стіну. Він узяв у Мікі тарілку і пересів за столик Дензела і Кларенса.

Дензел привітав його кривою посмішкою:

— Кларенсе, дивись ось-о! Юний принц у білому. Він прийшов осьо грати в доміно. Я так-осьо дивлюсь йому в очі й бачу, що він буде грати в доміно. Він експерт.

— Можна вас запитати? — звернувся Маджід.

— Давай, пацан.

— Ви думаєте, я повинен зустрічатися зі своїм братом?

— Гммм. Я тут сказати не мо, — відповів Дензел після роздумів над п’ятіркою доміно, яку, врешті, виклав на стіл.

— Я думаю, ти тут осьо виглядаєш на молодика, який сам собі може подумати, — обережно сказав Кларенс.

— Справді?

Маджід повернувся до свого попереднього столика, де батько з усіх сил намагався його ігнорувати, а Арчі бавився зі своїм омлетом.

— Арчібальде, я повинен зустрічатися зі своїм братом чи ні?

Арчі винувато подивився на Самада і знову втупився у свою тарілку.

— Арчібальде! Це дуже важливе для мене питання. Так повинен я чи ні?

— Давай, — гірко сказав Самад. — Скажи йому. Якщо йому більше подобаються поради двох старих дурнів і чоловіка, якого він другий раз у житті бачить, аніж поради його власного батька, то хай має. Ну? Повинен він?

Арчі скоцюрбився:

— Ну… Я не… я думаю, це не мені казати… я думаю, якщо він того хоче… але, знову ж таки, якщо ти не думаєш…

Самад вгатив кулаком в Арчібальдові гриби так сильно, що омлет розлетівся довкола і розляпався підлогою.

— Ну, вроди рішення, Арчібальде. Хоч одного разу у своєму жалюгідному житті виріши.

— Ннну… якщо герб, то так, — видихнув Арчі, полізши до кишені по монетку, — а якщо фішка, то не. Готові?

Монетка злетіла в повітря, як і будь-яка монетка в нормальному світі, блискаючи світлим боком і заворожуючи людське око. Але раптом, у якийсь момент тріумфального польоту, траєкторія вигнулась, лінія заламалась і Арчібальд зрозумів, що монетка не повертається йому в руку, а летить кудись поза нього, далеко поза нього. Він повернувся разом з усіма і побачив, як монетка летить до пінбольного автомата і вцілює просто в його щілину. В ту ж мить ціла машинерія засвітилася; кулька вистрілила і почала свій хаотичний рух по лабіринту вертушок, відбивачок трубочок і дзвіночків, аж поки, сама по собі, без того, щоб хтось направляв, впала просто в дірку.

— Ну нахрін, — сказав Арчі, поперхнувшись, — шоб отак?

* * *

Нейтральне місце. Щоб сьогодні знайти таке, треба, щоб добре поталанило, може, навіть більше, ніж з Арчиним пінболом. Невідомо, скільки лайна треба було відшкрябати від минулого, щоб отримати чистий аркуш. Расу. Землю. Власність. Віру. Крадіжки. Кров. І ще кров. І знову кров. І не тільки місце мало бути нейтральним. Але й посланець, який мав довести до місця, і посланець, котрий послав посланця. У Північному Лондоні ані таких місць, ані таких людей не залишилося. Але Джойс доклала всіх можливих зусиль. Найперше, вона вибралася до Клари. В Клариному навчальному закладі, університетському корпусі з червоної цегли на південному заході біля Темзи, була аудиторія, де вона готувалася до занять по п’ятницях. Один добрий викладач позичав їй ключа. Завжди вільна між третьою і шостою. Всередині: дошка, кілька парт, кілька стільців, дві лампи, проектор, шафа з каталогом, комп’ютер. Жодній із цих речей не було більше, ніж дванадцять років, Клара могла заприсягнутися. Сам університет мав лише дванадцять років. Збудований на вільному шматку землі — жодних індійських цвинтарів, жодних римських віадуків, жодних уламків космічних кораблів і руїн давніх храмів. Просто шмат землі. Нейтральне місце. Клара дала ключ Джойс, а Джойс дала його Айрі.

— Але чому я? Я до цього не маю діла.

— У тому й справа, люба моя. Я надто маю до цього діло. А ти — ідеальна. Бо ти його знаєш, але ти його не знаєш, — загадково прорекла Джойс. Вона простягнула Айрі своє довге зимове пальто, рукавички і Маркусову шапку з помпоном, — і тому, що ти його любиш, хоч він тебе — ні.