Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

— Бий сейменів! — гаркнули вантажники і кинулися на допомогу.

Бій на баржі розгорався. Миготіли у повітрі дошки від бортів, лави, опачини і ланцюги. З жахливою силою падали вони на голови дозорців.

— Aмa-a-aн!!! Ама-а-а-ан!!! — репетували вони.

Тріщали постріли. Дзвеніли леза. Смерділо порохом, і дим його стояв у повітрі густим кучерявим туманом.

— Бий дозорців!

— Алла! Алла!

— Бий!!! — котилося над великими скляними хвилями.

Шубовстали у воду забиті. Лускали черепи перестиглими кавунами. Прокльони та зойки, благання і лайки котилися далеко затокою.

Опір сейменів слабішав. Одні кидалися у море, намагаючись доплисти до берегів, інші билися з мужністю poзпачу, але не благали пощади.

І далеко лунало над морем:

— Би-ий! Би-ий!!!.

Легкий вітер відносив кучеряві клубки порохового диму. Іскрами спалахували і згасали шабельні леза. І лезами горіло сонце на смарагдових хвилях.

Недобиті сеймени кидали зброю і, здіймаючи руки, волали, божевільно витріщивши очі:

— Ама-а-ан!!! Ама-а-ан!!!

Панас з купою вантажників волік зеленого з жаху капудана:

— Ану, хлопці! В кого є мотузок поміцніше? Підтягніть його до реї замість паруса! Десяток рук накидали йому на шию зашморг. Молодий, бронзовий від засмаги і блискучий від поту сірієць видерся з спритністю мавпи на рею і, сидячи на ній верхи, міцно прикручував кінець мотузка… А Панас вже відмикав невільницькі кайдани і з несамовитою радістю кидав їх за борт у зелені гранчасті кучугури.

З міста долинала стрілянина, дзвін розбиваних шибок, стук сокир і молотів, якими трощили двері крамниць. Але все тануло в покликах, що з кінця в кінець летіли вздовж Каффської затоки.

— Би-ий!!! Би-ий!!! На волю!!!

На «Еріклі» відстрілювалася жменька сейменів. Коли блиснуло багряне полум'я, сягнув чорний стовп диму — і охнув важкий вибух. Це іскра потрапила в пороховий льох.

Галера постояла з хвилину, наче вагаючись, що робити, потім осіла на корму, як пінгвін, що сідає на лапки, гойднулася раз-два — і провалилася у смарагдову зибінь, закрутивши широку вікнину.

Горпина сиділа ні жива ні мертва. Постріли, гуркіт і дзвін зброї приголомшили її. Сморід порохового диму не давав дихати. Але все було ніщо перед бурею, що клекотала в її грудях.

Данило…

Зараз підійде він, не бідний невільник, а месник, грізний і жахливий, як Саваоф, намальований у бані грецької церкви. Конвульсивно стискала вона ганчірку з грошима, зібраними на викуп його, і, не пам'ятаючи себе, шепотіла: — Господи!.. Господи!.. Заступи, спаси!..

І сама не знала, чого благає тремтячими з жаху вустами.

Десь глибоко прокидалася туга за дитиною, кликав Нур'ялі, лагідний рибалка. І, затикаючи вуха від стрілянини, ховаючись від сонця і світла, від власних вагань і думок, впала Горпина обличчям на лантухи, закриваючи голову хусткою.

Стрілянина на галерах ущухла, як догорілий вогонь, а замість пострілів у порту загрюкали діжки, затріщали дошки від скринь, і до звичайних пахощів порту — риби, рогож, смолених канатів і моря — домішалися міцні і тонкі аромати вин, гіркуватий сморід сивухи, пряний пах мигдалю, мускусу і сушених фруктів, сморід юхти і шкір, пахощі ванілі, цинамону та інших прянощів.

— Що з вами, молодичко? Невже вас поранено? — задзвенів над Горпиною турботливий Панасів голос.

Горпина здригнулася і підвела голову.

Над нею нахилився зморений, запорошений Панас. Він смердів порохом, міцним потом і тютюном. А за Панасом стояв якийсь невільник у дранті, хитаючись на нетвердих ногах.

Горпина з жахом відсахнулася, вдивляючись у нього, а той говорив, розводячи руками в ранах від кайданів.

— Нема, молодичко, Данила. Ще навесні продав його капудан-баша. Буря була, щоглу виламало… і впала та щогла Данилові на плечі… Ну, а на каторгах не залишають недужих…

— Кому продано? Де? — як луна, перепитала Горпина.

— Та хто його зна… Мурзакові якомусь у чабани. З того часу ми його вже не бачили. Тільки Лутоха й залишився з вашої сторони, та і він зараз дуба дав… І не шукайте на галерах Данила. Нема його тут.

— Господи!.. Господи!.. — безтямно белькотіла Горпина, стискаючи руки на грудях.

І раптом перехрестилася широким щасливим хрестом.

— Та не журіться, молодичко: в чабанах значно легше. Відшукаємо його, викупимо. Конче відшукаємо. На цей раз не поталанило, вдруге не схибимо, — говорив Панас, не розуміючи, що з нею.

А Горпина вже, підвелася, вже натягала тремтячими руками фередже.

— Почекайте хвилиночку, молодичко. Хіба ж тепер можна самій?.. Чуєте, що робиться? — збентежено повторював Панас, доганяючи Горпину. — Куди ви так поспішаєте?

— Та додому ж, — сміючись і плачучи, кинула Горпина і помчала до моря, де гойдався забутий човник Нур'ялі.

На Каффу!!!

Бучно й весело було другого ранку на Базавлуку. Замість стукотіння сокир, гуркоту ковальських молотів та крику вантажників і рибалок — зранку лунали на Січі пісні, сміх і жарти. Біля шинків і на причалі, в передмісті та по колінкуватих завулках сновигали в юрбі кобзарі. Козаки залюбки слухали їх співи та оповідання або танцювали під дзвінкострунні кобзи, і де-не-де гула вже земля від дрібного тупотіння підбора, і вихором мчали по колу танцюристи, пускаючи по вітру чуприни, віддираючи веселого буйного гопака.

Бородавка прокинувся злий і похмурий з похмілля. Він пригадав розмову з Сагайдачним та Барабашем — і жагучий сором опік йому обличчя. Справді, не треба було лізти до гетьмана. Справді, Сагайдак тепер не той, що колись. І кращі землі, і кращу здобич віддає він срібляникам-дукам, усяким танцюрам та свиридовичам. Навіть замість відданого голоті джури взяв він до себе цього шмаркатого Юзика, з якого не витягнеш ані слова, «Пан гетьман забороняє будь про що комусь розповідати», — тільки й чути від нього. Нащо, нащо поліз він до цього панського підлабузника?! Мабуть, він і не зрадник, але краще було-б промовчати. І що ж вийшло? Перекрутив він розмову по-своєму, обізвав його п'яницею, присоромив… Ось і довів він Сагайдакові його гріхи… Воно справді краще не пити, бо завжди бовкнеш під чаркою щось зайве, а потім і самому соромно на світ дивитися… А тут ще справа така серйозна… А що, як він справді у змові з панами? Хто ж тоді зрадив голоту? Хто сам пішов і розпатякав ворогові про всі її плани й наміри! Як тепер глянути Барабашеві в вічі? Хоч у зашморг лізь, як Юда.

Боліла голова. В роті було кисло й гидко, і ввесь він був як розварена риба.

Бородавка тріпнув чуприною і пішов до криниці. Скинув сорочку й штани, вилив на себе з півдіжки холодної води, паруючи під нею, як кінь на морозі, але й холодна вода не зарадила йому.

«Треба піти похмелитися», — подумав він.

І, важко зітхаючи, подався