Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Побачивши Бородавку, нетяги гучно запросили його до свого кола, всадовили на покуті й піднесли йому, за звичаєм, чарку.

— Еге, хлопці, - посміхнувся Бородавка. — Це не чарка похмелитися, а така, що й знов упитися можна.

— Аякже! Ти в нас, батьку, найбільший — тобі й чарка найбільша, — весело підхопили нетяги.

— Така, що в ній можна й щуплого панка втопити.

— Що й собака її не переплигне.

Бородавка взяв коряк двома руками и перехилив собі під вуса. А нетяги гукнули шинкаря, і той приніс величезну рибину і, за звичаєм, поставили її головою до отамана.

— Ну й рибина! — ахнули нетяги. — Справжній кнур!

Щука справді була пудова. Недолугий шинкар ледве доволік її до стола. Зубата паща дивилася на Бородавку безбарвними вареними очима, а гладке тіло плавало в масній підливі з родзинками.

— Іч, як пащу вищирила, наче панство на хлопів, — розреготався один із нетяг.

— А ти її шаблею в морду! Хай спробує козацького частування.

Бородавка відрізав собі здоровенний шмат риби і щось хотів сказати, але в цю мить у дверях з'явився кобзар.

— Ідіть сюди, дідусю! — крикнуло разом кілька голосів. — Випийте з нами.

— Дай, боже, здоров'я, — стримано вклонився кобзар і переступив високий поріг.

Повільно скинув він торби й віддав поводиреві.

— Жити вам многая літа, не знаючи, по чому ківш лиха.

Нетяги трохи потіснилися і всадовили старого. І знов наблизився шинкар із жбаном горілки і налив кожному по михайликові.

Бородавка пригадав, як присоромив його Сагайдачний, і відсунув від себе корець, але нетяги не в жарт образилися:

— Що ти, батьку, потурнак, чи що? Або гидуєш нашим частуванням?

— Запишався в старшинах.

— Гординя — смертний гріх, — підтримав і кобзар, заїдаючи рибою.

— Вже чого-чого, а горілки та вина жодна християнська душа не цурається, — пробасив довгий та кістлявий рибалка, якого жартома прозвали на Січі Куцаном. — Писано-бо єсть: «Його же і монасі приємлють».

Бородавці й самому хотілося випити: і свято, і товариство веселе, і кобзар прийшов. Але треба було якось вмотивувати свою незвичну стриманість.

— Діла в мене багато, соколята. Хто за вас потурбується, як не курінний отаман? А горілка очі заллє — випивши, всі справи переплутаєш.

— Та які ж сьогодні справи, у свято?

— Бо хоча й нема в нас церкви й попами не смердить, а свята ми завжди дoдepжуємo.

— Звісно: гріх працювати без відпочинку.

— Оце так, — загудів і Куцан, перехиляючи в горло здоровенний михайлик. — Оце так. А попів нам не треба. Коли здибаєш попа — не поталанить. Та й без них добре житя.

— Ми церкву і забули, яка вона.

— Хо-хо! — реготали нетяги. — По десять років не бачили. — А Куцан затягнув п'яним голосом:

Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, попів не видали.

Побачили хлопці цапа серед поля.

Отаман і каже! «Оце, браття, піп наш!»

А осавул каже: «Я в нього сповідався».

А кошовий каже: «А я й причащався».

І хором підхопили нетяги:

Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, церкви не видали.

Побачили вони скирту серед луку.

Отаман і каже: «Оце, браття, церква».

А осавул каже: «Я в ній сповідався».

А кошовий каже: «А я й причащався».

Ревли незгодні голоси. Забувши свій добрий намір, Бородавка перехилив під вуса й другий корець. Рука сама простяглася до риби. В хмарах тютюнового диму майоріли розпалені червоні обличчя. На столі з'явилися ковбаси, миски галушок, бринзи, саламахи, пшоняної тетері, смаженої риби, солоних огірків та інші улюблені козацькі страви.

— Гей, шинкарю! Горілки! Не жалій, сучий сину! За все сплатимо!

А Куцан виводив, як сурма:

Славні хлопці, пани запорожці,

Вік свій вікували, дівок не видали.

Побачили хлопці чаплю на болоті.

Отаман і каже! «Оце, браття, дівка!»

Осавул і каже: «Я з нею кохався».

А кошовий каже: «А я й повінчався».

Бородавчині очі скляніли з хмелю. Шия стала червоно-синя. Машинально наливав він чарку за чаркою і пив не рахуючи. А кобзар, випивши й трохи закусивши, сидів проти нього і дивився в одну точку незрячими очима.

— А звідки ви тепер, дідусю? Що чути на білому світі? — спитав його один з нетяг.

— А з Криму, — стрепенувся кобзар, ніби зрадівши запитанню. — З Каффи проклятої, щоб їй згоріти, бо там нашого брата продають, на базарі, як худобину…

— А що там чути? — поцікавилися нетяги.

За тих часів оповідання захожої людини були єдиним засобом довідатися про те, що діється на світі, і люди бувалі, як чумаки та кобзарі, були живою поштою і газетою.

— Що чути? — зітхнув кобзар. — Ой братики! Мо, й краще, що бог позбавив мене світла й очей, щоб не бачити муки невільницької. Знущаються бусурмани над нашими людьми. Хто здоровший, — того продають на ринку, а хто знесилів, заслаб дорогою — віддають на глум і розвагу підліткам. А ці хлопчиська — справжні звірі. Дорослий татарин пильнує невільника, як коня чи то іншу худобину, бо за нього гроші плачено, а вони з бешкетництва, його камінням побивають або поставлять та й стріляють, як у мертву ціль. Або ще витягнуть на високу скелю та й штовхнуть у прірву. Звалиться старий — і добре, коли вмить розіб'ється на смерть, а бува й так, що поламає собі руки-ноги, лежить і піднестися не може, а вони щодня бігают, подивитися, чи він уже сконав з муки та голоду, чи ще стогне.

— Ах вони, гади кляті! — заскреготіли зубами. нетяги. — Так-таки й замучать стару людину?

— А що ж, ясна річ! Мо, знали ви старого батька Нечуйводу? — казав далі кобзар. — Взяли і його татари, сподіваючись на добрий викуп. А в старого давно вже дітям очі китайкою закрили. Побачили погані, що нема з нього користі, та й почали люто мститися. Били його батогами, цвяхи під нігті заганяли, а потім віддали підліткам на глум і загибель.

— Батька Юрка? Нечуйводу?! Господи! — ахнули козаки. — Такого вояку хлопчиськам! Як собакам.

— І нема на світі людей, щоб помстилися за сиву голову, — гірко казав кобзар. — Так і лежав він під скелею два тижні, поки помер. Так і залишився без погребання… І собаки тягали його білі кістки… І вопіє кров його про помсту. Помстіться за нього, панове! Побийте звіра во образі людському, пустіть огнем жахливу Каффу, де кожен камінь политий сльозами і кров'ю, де сама земля вопіє про помсту й невільницьку муку…

Нетяги мовчали, приголомшені оповіданням старого.

— Нема на світі совісті, - казав далі кобзар, зітхнувши. — Нема на світі правди. Нема вже хороброго лицарства. Сидять собі козаки по