Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

на розпростерте тільце, напівутоптане у землю кінськими копитами.

— Ме… Меметику, — пробелькотіла вона пошепки.

Так, це був її Меметка з маленьким Якубом, онуком старої Тайфіде. Вони якось розв'язали один одному руки й кинулися бігти в ту мить, коли кiннотa виринула з-за рогу на юрбу. І обоє потрапили під копита.

Шафіге стояла над Меметом, і крива болісна гримаса оголювала її зуби беззвучним сміхом. Навколо буяла юрба. Стогін, постріли, зойк, благання, лайки і накази — все злилося в строкатий хаос. Все кружляло з запаморочливою швидкістю, всі почуття її на мить завмерли, отупіли, щоб по хвилинній закляклості прохопити всю її істоту непереносно гострим болем.

Як підломлена, впала вона на ще тепле тільце, пригортаючи його до себе і осипаючи божевільними поцілунками.

— Меметику, прокинься! Це ж я, твоя мама!.. Меметику мій!.. Ой, розтопчіть мене разом із ним!..

Вона билася грудьми об землю, вила, як собака, якому розчавили задні лапи, повзала, ламаючи руки, і знов цілувала маленьке тільце своєї дитини. А бій кипів. Яничари відступали. Кіннота, бачачи, що у вузьких провулках сила не на її боці, швидкою риссю помчала до найближчої брами і щезла в хмарах кучерявої куряви.

І тоді прокинувся народ від покірливої сплячки і люто кинувся бити крамарів, мурз, работорговців і лихварів. Почалася коротка і жорстока розправа.

У порту було бучно й безладно. Замість бігати по східцях, зігнувшись під величезними лантухами і скринями, або викочувати на кораблі важкі смолені діжки й барила, вантажники юрбилися на березі, палко й обурено обмірковуючи новини:

— Де це чувано, щоб вантажники лагодили міські мури! Ми не невільники! — вигукнув турок Садик, викочуючи круті яйця очей на засмаглому обличчі кольору свіжого цинамону. — Абдул збожеволів з своїми наказами.

— Підемо до такіє! Чого ж мовчать уста-баші з нахипом!

— Правильно! — підхопив Садик. — В нахипа всього досить: і хліба, і бринзи, і конятини, і баранини. Хай він нас нагодує.

— Тиждень тому я міг нагодувати дітей своїм заробітком, а сьогодні вони голодують.

— Хай відчинять комори, та розподілять між нами запаси. Ми ж сплачуємо зекят — десятину на бідних. А зараз, коли ми без хліба, ми самі стали бідними.

— Тю, так це тільки про людське око кажуть, що зекят іде на бідних. І не благати нам, панове, треба, а вимагати, — видерся на величезне ба рило один з колишніх січовиків.

— А коли не дадуть самохіттю — кий їм у горло! Розбити комори та взяти з-під ключа, — підхопив другий. — Бо цех не монастир, а вантажники не монахи.

— І не невільники!

— І не в'язні!

Відчувалося, що ось-ocь зірветься буря.

— Геть податок з кораблів! — вилупив Садик білки, розмахуючи жилавими кулаками. — Бо вже три дні, як жодний корабель не кинув якоря на нашому рейді.

— Що нам гинути без роботи!

— І хай Абдул не ховається за Селімову спину! Знаємо й його, хижака. Ceлiмові треба тисячу, а Абдул вимагає п'ять. Акула він ненажерлива.

Але вільновідпущені лукаво перезиралися і насмішкувато смикали вуса.

— Чого ви смієтесь? — обурився Садик. — Що тут смішного?

— Бо ж за вашими законами кара-татари на те й існують, щоб сплачувати податки на поживу службовцям.

— Звідки ти знаєш? — спитай хтось.

— Чув! А потім спитав якось муллу, чи то правда. Побачили б ви, як він збентежився і мало не луснув із злості. А потім сказав, щоб я краще забув про ці речі, бо не годиться чорній кості знати закони.

— Відтяти тобі голову було б ще надійніше, щоб не було чоловікові чим думати, — влучно вкинув хтось.

Вантажник хотів щось додати, але з боку міста залунали постріли, стало чути рев юрби, і захеканий юнак підбіг до вантажників, витираючи скривавлені губи.

— На що ви тут чекаєте? — репетував він. — Ремісники… розбивають комори… а юрба б'є Ісааків палац!

Вантажники щільно оточили юнака, а він кидав уривчасто, захлинаючись від шаленого гону.

— А рекрутів… женуть у неволю… Перському шахові…

І дівчат…

— У яку неволю?!

— Та що ти верзеш дурниці!

— Присягаюся аллахом… Яничари так кажуть… Вони оточили агу. Вимагають грошей… а загрожують розповісти рекрутам правду…

Вантажники витріщили очі..

— Та бре!.. Не може цього бути!..

— Коли вже яничари кажуть, так воно правда, — зауважив колишній січовик.

— Оце дійсно, бо яничар тоді скаже правду, коли самому стане гірко, — підхопила молодь.

Але старі вантажники гримали на них:

— Та цитьте! Розгорлалися, як гуси! Тут щось діяти треба.

— Люди ж гинуть!

— Та не може ж цього бути, — засперечався молодий турок. — Не може бути правовірний невільником.

— Продати його за гроші не можна, але віддати в неволю, як данину, — скільки завгодно, — напутливо виправив старий козак.

— Так підемо їх визволяти!

— Чого там думати!

— Відіб'ємо їх! — загули буйні голови.

— І нахипові накладемо в три вирви!

Постріли, гомін і глухий незрозумілий гуркіт міцнішали. Вантажники на мить замовкли, прислухалися, намагаючись зрозуміти, що діється за похмурими мурами міста. В цю мить наблизився до вантажників Панас із Горпиною.

Панас сіпнув одного з вантажників-козаків і одвів його на хвилинку.

— Ось, братику, та молодичка, що я казав. Чоловік її весляр на «Могребі». Як там: чи можна зараз із ним побачитися або принаймні поговорити з капуданом?

Козак похитав головою.

— Зараз ніяк не можна… Я недавно там був. Почали їх розковувати, тому що «Могреб» піде до доку. Зачекайте з годину. Ось переведуть на баржу веслярів, тоді й з капуданом поговорите на дозвіллі.

Панас розчаровано зітхнув:

— Оце так заковика!.. Ну, що ж, молодичко, почекаємо. Наші, певно, ще не повернулися.

— Панасе! — гукнули його знайомі вантажники. — Іди послухай, що робиться!

— Зараз, — обізвався Панас. — Так ви, молодичко, посидьте тут у холодочку, а мені до товаришів треба. Але не встиг він рушити з місця, як на морі знялася

несподівана стрілянина.'

— Дивись! На галерах стріляють! — несамовито вигукнув Садик.

І всі завмерли, як зачаровані.

Садик не помилявся. Стріляли на баржі, де сиділи відкуті від опачин веслярі. Невільники били дозорців, кидали їх у хвилі, душили їх ланцюгами і просто руками і, видираючись на сандал, що стояв на якорі, поруч баржі, нашвидку озброювалися для дальшого бою. На капуданському містку відстрілювалася жменька сейменів[256]. Блимали на сонці пістолі й ятагани. Панас ураз зрозумів, у чому річ. Перед очима постали п'ять клятих років біля опачини, червона таволга, кайдани, весь невимовний біль образ, і вся зненависть до каторги спалахнула вогнем. Він випростався і скочив на барило.

— Панове, — міцно пролунав його голос, — дивіться! Повстали галерники. Нам важко, а їм удесятеро. Рятуйте їх, хто в бога вірує! Зробімо хоч раз добре