Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови Том 1

Уста-баші розгублено туляться один до одного. Бліді, тремтячі, щось белькочуть вони білими з жаху вустами, але слова їх тануть в загрозливому peвi юрби, як дощ на поверхні моря. І як тло, що відтіняє могутнє обурення майстрів, дзвенять за рогом шибки і бронзові грати в похмурому палаці посесора Ісаака…

— Це не наше борошно, — надсаджується уста-баші пекарів, відчуваючи, як його щелепи зрадницьки вибивають дроб. — Борошно купив у нахипа капудан-баша. Ми ж не маємо права віддати вам продане.

Але це було іскрою в порох.

— Як-то?!! Продати наше борошно, коли у місті голод!

— Відібрати в голодних!

— І це свої ремісницькі верховоди!

— Та що ж ви, падлюки, дивилися? — схопив свого уста-башу м'язистий коваль. — Ви ж мусили нас захищати!

— Та хіба ж цех нам заступник? Їм аби тягти з нac десятину того, що ми заробляємо, та ще й роботи вимагати «для порятунку душі»… А коли треба нам щось заробити або допомогти нам — так зась, — кричав засмаглий чинбар, видершись на чиїсь ворота.

І загула юрба, заклекотіла обуреними басистими голосами:

— Самі шкуролупи нещасні!

— Камінь на шию їм, зрадникам!

— …Та у море!

— Камінь на шию! — підхопила юрба. — Камінь!

І сотні рук простерлися до блідих уста-башів, перед якими стоять ремісники, понуривши очі у землю, не наважаючись ворухнути рукою або підвести голос.

— Та ні… заспокойтеся, браття! Ви теж дістанете хліба, — заборсався ковальський уста-баша. А інші здіймали до неба тремтячі руки та волали на всі голоси:

— Ми перекажемо нахипові!

— Він умовиться з капуданом.

— Умовиться? Пізно! До всіх шайтанів нахипа і вас разом із ним!

— Догосподарювалися, шахраї!

— Бий нахипа з уста-башами! — прокотилося юрбою. — Ходімо до такіє!

— Візьмемо там наше борошно!

— Бий нахипа!

— Би-и-ий!!!

І посунула могутня й бурхлива юрба тихими заломистими вуличками, залитими вогняним золотом сонця. Вилискували жилаві кулаки. Блищали ножі, молоти, киї та голоблі, нашвидку видерті з ближчих мажар. Сліпучо червоніли хустки й ганчірки, якими цехові пов'язують собі голови на роботі.

Прибивалися хвіртки й ворота. З гуркотом засувалися засувки й ключі. А з балконів та пласких дахів, з-за грат мушарабій стежили за юрбою злякані і цікаві очі, і шепотіли тремтячі вуста:

— Аллах! Вони йдуть до такіє, наче військо на ворожу фортецю.

Паніка перекинулася на базар. Заметушилися жінки і ховалися у тихі провулки. Крамарі зачиняли крамниці і ятки. Ревли осли, кричали погоничі, гавкали собаки, що сотнями живуть на вулицях Каффи, і пронизливо плакали діти на руках переляканих матерів.

А на сонячному дворі цитаделі шикувалися рекрути, дівчата й аджем-оглани. І коли на базарі почали розбивати крамниці і вдерлися ремісники до такіє, замайорів у далечині їх похід.

Рекрути йшли вільно, але жінок та хлопчаків пов'язували шістками, наче ясир. Яничари й спагі[254] оточили їх подвійним колом і з ятаганами наголо пильно стежили за ними і відганяли народ.

— Женуть!

— Женуть у гавань на галери! — прокотилося провулками.

— Рахілю! Донечко моя любенька! — кинулася до дівчат стара караїмка. Але високий стрункий яничар відштовхнув її чоботом, і вона покотилася під ноги юрбі.

— Звірi! Шайтани! — заволала вона. — Хай розверзеться під вами земля! Хай проковтне вас саме пекло!

— Ой, куди ж їх женуть?! — вили жінки рекрутів, намагаючись пробитися до своїх чоловіків.

— У неволю женуть!

— Навіки! — залунали вигуки в юрбі.

— Стійте! — гримнув широкоплечий коваль з грудьми, наче вилитими з чавуну. — Стійте! Вас обдурили! Вас женуть не на війну, а в неволю. Чуєте? У неволю! У живу данину перському шахові, бо він не замиряється з падишахом без живої данини.

— У неволю?!!

— Вас обдурено!!!

— Зраджено! — підхопила юрба.

А жінки і сестри рекрутів завили, здираючи з себе фередже, дряпаючи собі обличчя і посипаючи голову порохом і попелом, як на похороні.

— Вас обдурено!

— Вас женуть у неволю!

Здригнулися рекрути. Невже це так? Бідні селянські хлопці безпорадно кліпали очима, холодіючи з жаху. Сумно було їм покидати рідні аули. Важко було жити на бейській та мурзинській землі, сплачувати податки й данини, ходити на толоки й страждати від яничарської стації, але усе ж таки були вони вільні, і думка про військову службу приємна була їм тільки тому, що військовий нікому і нічого не сплачує, а на війні захоплює коштовну здобич, яку ніхто в нього не відбере… І ось замість принадних походів — неволя… І мимоволі вжахнулися найсміливіші, а пам'ять послужливо нагадала їм забуті випадки, коли султани відкупалися від перських шахів і афганських емірів живою даниною і також набирали тоді рокованих у неволю селян під виглядом рекрутів. І йшли у неволю покірливі кара-татари[255], повабившись на військове життя.

Спинилися рекрути. Обурення й жах, тваринний жах скував їм руки.

— Крроком рруш! — люто гримнув Гусейн-ага, змахнувши ятаганом. — Барабанщиків наперед. Звільнити вулицю від юрби!

Але було пізно.

— По домівках! По аулах! — ревнули сотні молодих голосів.

І стрункі шеренги зламалися і розсипалися.

Яничари намагалися перетяти їм дорогу, але божевільні від жаху рекрути з нелюдською силою напали на них. Лави й повітки, голоблі й батоги, діжки й дошки — усе пішло у роботу. Знялася бійка. Заверещали жінки, заборсалися зв'язані дівчата, а зв'язані хлопчики з вереском рвалися з ременів. Сталося щось неймовірне. Люди стали як божевільні. Одні гризли ремені на руках у дівчат. Інші кидалися на яничарів, били їх чим попало, душили уривками сириці, а то й просто голими руками і гинули під їх ятаганами, як колосся під серпом. Лунали постріли. Волали і стогнали поранені.

А рекрути кинулися врозтіч колінкуватими завулками і мчали до міських брам, не бачачи з жаху дороги.

В розпалі бою вибігли з-за рогу Шафіге і Олена.

Жах відкинув їх на хвилину за кам'яні мури, але, помітивши зв'язаних хлопчиків, що з плачем виривалися з ременів, вони зрозуміли все. З мужністю розпачу помчала до них Шафіге.

— Меметко! Меметику! — белькотіла вона; кидаючись від хлопчика до хлопчика.

— Рятуйте!!! Ама-а-н!!! Пустіть!!! — волали вони, божевільні від жаху.

— Тіточко! Тіточко! Розв'яжіть нас! — з сльозами вчепилося в Олену якесь хлоп'я.

Олена мчала навздогін Шафіге, але дитячий зойк вразив її. Зціпивши зуби, схопила вона з бруку уламок шибки і кинулася різати ремені, скривавивши обі руки склом.

— Де Меметка? Меметка з Чабан-Таша? — розпитувала вона.

Але діти або галасували й плакали, або мовчки витріщали на неї очі, не розуміючи, в чому річ. Тільки двоє старших хитнули головою назад, підставляючи руки під скло.

— Там він!.. Там!.. Ой, тіточко, не кидайте нас! Тіточко! Розв'яжіть! Пустіть нас на волю!

Шафіге у нестямі кидалася серед дітей, шукаючи свого хлопчика. І раптом спіткнулася