Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— Я вирішив дещо вам розповісти, а тоді попросити про допомогу. У нас не так багато часу, тому я говоритиму швидко. Думаю, ви помітили чоловіка, що сидів біля вас у салоні, — з боку вікна.

— Худий такий, з дрібними вусами?

— Так, — відказала Ґвен. — Це він.

Місіс Квонсет кивнула.

— Дивний якийсь. Ні з ким не розмовляє і з рук не випус­кає свій маленький дипломат. Думаю, він чимсь стривожений.

— Ми тут також стривожені, — тихо сказав Вернон Демерест. — Маємо підстави вважати, що у дипломаті в нього бомба. Хочемо її в нього відібрати. Саме тому мені й потрібна ваша допомога.

Ада Квонсет з подивом подумала, що тут, серед цих піло­тів, так несподівано тихо. У тиші, яка запала після сказаних слів, вона почула повідомлення з гучномовця над головою неподалік від себе.

— «Транс-Америка-Два», я «Торонто-центр». Ви пере­буваєте за п’ятнадцять миль215 на схід від радіомаяка в Кляйн­бурґу. Повідомте ваш ешелон польоту та наміри.

Чоловік у іншому кріслі спереду, ліворуч, обличчя якого вона поки не бачила, відповів:

— «Торонто-центр», я «Транс-Америка-Два». Покидаємо ешелон польоту два-дев’ять-нуль. Прошу продовження повільного зниження, поки не повідомимо. Жодних змін у намірах повернутися для посадки в Лінкольні.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка». Розчищаємо трафік перед вами. Можете продовжувати повільне зниження.

Третій чоловік, за невеличким столиком праворуч від неї, який розглядав ще більше циферблатів, схилився до того, який щойно говорив.

— Я розраховую на годину сімнадцять хвилин. Це якщо брати прогнозовані вітри, але якщо фронт рухається швидше, ніж ми очікуємо, може бути й менше.

— Ми справді повертаємося, так? — Місіс Квонсет було важко приховати захват у голосі.

Демерест кивнув.

— Але крім нас це знаєте тільки ви. Поки що мусите тримати це в таємниці, а найважливіше те, що Ґерреро — чоловік з дипломатом — не повинен про це дізнатися.

Ада Квонсет схвильовано подумала: це справді з нею відбувається? Усе настільки захопливо, наче передача по телевізору. Це, мабуть, і справді трохи лякає, але вона вирішила надто над цим не замислюватися.

Найважливіше те, що вона тут, частина цього плану, дружньо бесідує з командиром, який ділиться таємницями, і що ж її донька скаже на це?

— То як, ви нам допоможете?

— Ой, та звісно. Я так думаю, ви хочете, щоб я глянула, чи можу відібрати той дипломат…

— Ні! — Вернон Демерест ще більше обернувся, спершись на спинку крісла, щоби підкреслити свої слова. Він суворо сказав: — Вам потрібно тільки торкнутися диплома­та руками чи навіть просто тримати їх поблизу, не більше.

— Як скажете, — покірно підтвердила місіс Квонсет. — Не більше.

— Саме це я й маю на увазі. І запам’ятайте, важливо, щоб Ґерреро і не здогадувався, що ми знаємо про дипломат чи його вміст. Отже, як я вже розповів міс Мейген кілька хвилин тому, зараз я чітко поясню вам, що робити, коли повернетеся до салону. Будь ласка, слухайте мене уважно.

Коли він закінчив, маленька старушенція із Сан-Дієґо дозволила собі невеличку коротку усмішку.

— Ой, так; так, думаю, я впораюсь.

Місіс Квонсет вже підводилася з сидіння, поки Ґвен збиралася відчинити для них двері кабіни екіпажу, коли Демерест мовив:

— Той рейс із Лос-Анджелеса, на який ви дісталися без квитка, — нам сказали, ви хотіли у Нью-Йорк. Навіщо?

Вона розповіла йому, як інколи почувається самотньою на Західному узбережжі та хоче відвідати свою заміжню доньку на сході.

— Бабусю, — сказав Вернон Демерест, — якщо ми все це зробимо, то я особисто гарантую, що у вас не тільки не виникне жодних проблем, але й те, що ця авіакомпанія дасть вам квиток до Нью-Йорка й назад першим класом.

Місіс Квонсет була така вражена, що ледь не розпла­калася.

— Ой, дякую вам! Дякую! — Вперше вона не знала, що сказати. Який видатний чоловік, подумала вона; такий доб­рий, милий чоловік!

Її щирі емоції, коли вона збиралася вийти з кабіни екіпажу, допомогли місіс Квонсет під час проходу через салон першого класу, а потім і в салоні туристичного класу. Поки Ґвен Мейген міцно стискала її плече і підштовхувала вперед, літня жінка витирала очі своєю мереживною хустинкою, демонструючи сльозливу, правдоподібну акторську гру сильного розпачу. Вона нагадала собі, майже радісно, незважаючи на сльози, що це вже її друга роль за сьогодні. Першого разу, коли вона прикидалася хворою, то грала в терміналі для молодого агента з обслуговування пасажирів, Пітера Коуклі. Тоді вона зіграла переконливо, то чому б це не спрацювало вдруге?

Гра була настільки щира, що один з пасажирів навіть різко запитав Ґвен:

— Міс, що б вона там не зробила, ви мусите поводитися так жорстоко?

Ґвен відповіла жорстко, усвідомлюючи, що її вже може почути Ґерреро:

— Сер, будь ласка, не втручайтеся.

Коли вони пройшли до туристичного класу, Ґвен затягнула зсувну завісу у дверному проході, який відділяв два пасажирські салони. Це було частиною Вернонового плану. Озирнувшись на шлях, яким вони пройшли, в передній бік літака, Ґвен побачила, що двері кабіни екіпажу трохи прочинені. Вона знала, що за