Артур Хейлі - Аеропорт, Артур Хейлі

— Якщо це якесь непорозуміння, я можу допомогти…

— Жодних непорозумінь, — сказала Ґвен. — Ви подорожуєте з цією леді?

— Ні.

— Тоді вам нема чого хвилюватися, сер.

Досі Ґвен не дозволяла собі дивитися прямо на чоловіка з прізвищем Ґерреро, що сидів далі, біля вікна. Так само, як і він не дивився на неї, хоча з того, як він схилив голову, вона бачила, що Ґерреро уважно слухає все, про що тут говорять. Також непомітно вона побачила, що він і далі стискає невеликий дипломат у себе на колінах. Від думки, що може бути всередині, вона відчула раптовий крижаний страх. Ґвен відчула, що тремтить від передчуття, що станеться щось жахливе. Їй хотілося бігти, повернутися до кабіни екіпажу й сказати Вернонові, аби сам з цим розібрався. Та вона цього не зробила, і мить слабкості минула.

— Я сказала, що ми все про вас знаємо, і це правда, — запевнила Ґвен місіс Квонсет. — Вас уже сьогодні ловили за те, що ви без квитка полетіли одним з наших рейсів з Лос-Анджелеса. Вас взяли під варту, але ви спромоглися вислизнути. А тоді брехнею дісталися на борт цього рейсу.

Стара весело сказала:

— Якщо ви так багато знаєте або думаєте, що знаєте, то самі розумієте, що немає сенсу сперечатися. — Що ж, вирішила вона, тепер не варто хвилюватися. Зрештою вона очікувала, що її спіймають; принаймні це сталося після того, як їй вдалася ця пригода і подали смачну вечерю. Крім того, яка різниця? Як визнала рудоволоса жінка там, в аеро­порту Лінкольна, авіакомпанії ніколи не судяться з безбілетницями.

Її, проте, цікавило, що ж буде далі.

— Ми повернемося назад?

— Ви не настільки важлива. Коли ми приземлимося в Італії, вас передадуть до рук тамтешніх органів. — Вернон Демерест попередив Ґвен, щоб вона підтримувала думку, ніби Рейс Два продовжує летіти до Рима, і не зізнавалася, що вони вже розвернулися і летять назад. Він також переконав її: вона мусить поводитися різко з бабусею, а це Ґвен не надто подобалося. Та це необхідно, аби справити враження на пасажира Ґерреро, що й підведе до наступного кроку плану Демереста.

Хоча Ґерреро цього й не знав — і якщо все піде добре, то й не дізнається, поки це вже не матиме сенсу, — цей спектакль розігрувався тільки для нього.

— Ви підете зі мною, — сказала Ґвен місіс Квонсет. — Командир дістав сигнал щодо вас і мусить відзвітувати. Перед тим він хоче з вами побачитися. — Вона запитала чоловіка у кріслі біля проходу: — Можете пропустити цю жінку, будь ласка?

Вперше за весь час старушенція здалася стривоженою.

— Командир хоче зі мною побачитися?

— Так, і він не любить, коли його змушують чекати.

Вагаючись, місіс Квонсет розстебнула ремінь безпеки. Коли гобоїст невесело посунувся, щоб її випустити, вона непевно вийшла в прохід. Взявши її за руку, Ґвен підштовхнула жінку вперед, відчуваючи ворожі погляди навколо — спрямовані на неї, — поки вони йшли до кабіни.

Ґвен опиралася імпульсу обернутися, пересвідчитись, чи той чоловік з дипломатом дивиться також.

— Я командир Демерест, — сказав Вернон Демерест. — Будь ласка, заходьте — настільки вперед, наскільки можете. Ґвен, зачини двері, побачимо, чи ми всі тут втиснемося. — Він усміхнувся до місіс Квонсет. — Боюся, що кабіни екіпа­жу не передбачені для комфортного прийому гостей.

Старенька із Сан-Дієґо придивилася до нього. Після яскравого світла пасажирського салону, звідки вона тільки-­но вийшла, її очі ще не встигли призвичаїтися до напів­темряви кабіни. Усе, що вона могла розгледіти, це тьмяні постаті людей, які сиділи в оточенні десятків яскравих червонуватих циферблатів. Та вона, без сумніву, почула приязнь у голосі. Його настрій і тон цілком відрізнялися від того, до чого вона себе приготувала.

Сай Джордан підняв бильце порожнього крісла по­заду Енсона Гарріса. Ґвен — м’яко, на противагу своїй поведінці кілька хвилин тому, — провела жіночку до ­сидіння.

Надворі досі не було ніякої турбулентності, тож рухалися вони легко. Хоча вони й знижувалися, та все одно пере­бували далеко над бурею, й, незважаючи на швидкість літа­ка, більше п’яти сотень миль на годину214, рухався він легко, наче у спокійному, непотривоженому морі.

— Місіс Квонсет, — сказав Вернон Демерест, — те, що тільки-но сталося там, за дверима, все забудьте. Вас сюди не тому привели. — Він запитав Ґвен: — Достатньо різка з нею була?

— Боюся, що так.

— Міс Мейген так поводилася за моїм наказом. Я сказав їй діяти саме так. Ми знали, що певна особа все це бачитиме та слухатиме. Хотіли, щоб усе було натурально, щоб мати правдоподібну причину привести вас сюди.

Велика тьмяна постать, яка говорила з сидіння праворуч, дедалі чіткіше вимальовувалася перед Адою Квонсет. Судячи з того, наскільки їй було видно його обличчя, він здається добрим чоловіком, подумала вона. Наразі, звісно, вона взагалі не розуміла, про що він говорить. Стара роззирнулася навколо. Усе це дуже цікаво. Місіс Квонсет ще ніколи раніше не бувала в кабіні екіпажу. Вона виявилася набагато переповненішою та тіснішою, ніж очікувалося. Тут також було тепло, і троє чоловіків, яких вона вже нормально бачила, були одягнені в сорочки. Це ще одна історія, яку вона розповість своїй доньці в Нью-Йорку — якщо взагалі туди потрапить.

— Бабусю, — заговорив чоловік, який перед тим на­звав­ся командиром, — вас легко налякати? — Запи­тання здалося дивним, і вона замислилася перед тим, як відповідати.

— Нелегко, думаю. Інколи я нервуюся, хоча не так сильно, як раніше. Коли старієш, то залишається не так багато речей, яких можна боятися.

Очі командира