Олена Тодорова - Хочу тебе кохати, Олена Тодорова

Кір у відповідь лише хрипло стогне і жорстко стягує моє волосся. Терплю, відчуваючи, як сильно пульсує його плоть. І сам Бойка на кожному русі виразно трясеться. Дедалі частіше й різкіше дихає. Штовхається плавно, навіть якось затягнуто. Але безперервно. Я ловлю кайф разом із ним і шкодую, коли кінчає. Ні, спочатку мене ніби разом із ним накриває. Пробиває розрядами його задоволення. Стогони, хрипи, тремтіння - все ловлю. Сперму ковтаю, облизую член, що не опадає, і напружений прес. Вслухаючись в уривчастий і гучний подих, цілую лагідно і з любов'ю. А потім уже шкодую, що все надто швидко закінчилося.

- Іди сюди... - кличе Бойка приглушено.

Але зрушити з місця я не встигаю. Він сам мене на спину перекидає. Жорстко цілує груди, майже кусає. Щоб не кричати від насолоди, мені доводиться стискати зубами пальці, які він запхав мені в рот. Близькість перетворюється на божевілля. Ми ніби повністю контроль втрачаємо. Кусаємося, гарчимо, міцно стискаємо одне одного і стогнемо. Усі рухи хаотичні й надто різкі.

Зі мною і вдруге довго старатися не потрібно. Щойно я відчуваю язик Кіра на кліторі, здригаюся. Кілька розмашистих рухів, і я кінчаю.

Ми обидва спітнілі й мокрі. М'язи болять, і всередині все ниє. Але Бойка, не даючи навіть толком продихатися, провертає мене і входить ззаду.

- Боже... Я тебе кохаю... - мучу в подушку.

Відповідь прилітає не відразу. Відтрахавши мене до іскор з очей, Кір завалюється зверху і тільки після цього видихає у вухо:

- І я тебе люблю, рідна.

Довго валятися і відходити - можливості немає. Час підганяє. Підскакуючи, мчимо наввипередки у ванну. Потрібно встигнути прийняти душ і привести себе до ладу до того, як прокинеться донька. Десять хвилин релаксу під струменями теплої води, і починається наша звичайна метушня.

- Прання, - жбурляю Кіру майки та білизну.

Ловить, не перестаючи чистити зуби. Так само швидко закидає в пральну машину, що стоїть поруч. Тікаючи до спальні, чую, як вибирає режими й запускає. Поки заправляю ліжко й одягаюся, споліскує рот і голиться. Дістаю одяг для нього. Розкладаю на кріслі. Розчісуюсь і починаю плести косу, коли лунають кроки. Переглядаючись, без слів усміхаємося. Закінчуємо одночасно - я гумкою волосся скріплюю, Бойка розправляє футболку.

Швидкий поцілунок, і прямуємо на вихід зі спальні. У коридорі ще раз цілуємося і розходимося. Кір у дитячу, щоб узяти Аню, а я в кухню, щоб поставити на плиту молоко. Відміряю крупу, збиваю яйця, ріжу овочі, вмикаю кавоварку, розставляю тарілки, прилади і, вуаля - зустрічаю сім'ю сніданком. Нюта вмита, причесана, вдягнена і після зарядки бадьора, щойно побачивши мене, щасливо сміється.

- Доброго ранку, моя радість! - вітаю її я.

Шумно цілуємося. Бойку, безумовно, теж не оминаю. Поки розсаджуємося по звичних місцях, раз у раз жартуємо.

- За маму, - тягне Кір, і Нюта, відкриваючи ротик, приймає першу ложку каші. - Слухай, я сьогодні весь день зайнятий буду. Хочу закінчити одну прогу, - наколює здоровенний шматок омлету і, вже не викликаючи в мене здивування, відправляє його в рот. Прожовуючи, набирає кашу для Нюти. - За тата, - командує їй. Тільки донька захоплює, хвалить: - Ай, розумниця!

- І що? "Весь день зайнятий буду..." - нагадую йому і сама прискорююся. Такими обсягами, як Кір, звісно, не ризикую. Але жую швидше. - А потім?

- Увечері, думаю, може, за місто зганяємо.

- Увечері?

Махнувши йому, щоб їв, даю Нюті третю ложку каші.

- Ну так, - закидає останній шматок омлету й одразу ж підхоплює з блюда бутерброд. - Візьмемо візок і просто погуляємо біля моря. Начебто морозу немає. Усе корисніше, ніж містом тягатися.

- А-а-а-а, гуляти, - тягну з розумінням. - Круто! Підтримую!

Цокаю язиком, щоб привернути увагу малятка. Коли вона реагує, маячу ложкою. Поки Нюта з апетитом наминає кашу, доїдаю свій омлет.

- Тоді домовилися.

День минає шумно і продуктивно. Місяць тому ми перейшли на два денні сновидіння і перебудували режим. Щоб усе встигати, доводиться працювати в півтора раза активніше. Іноді здається, що за добу тисячу разів перекидаємо дитину з рук на руки. Хоча, може, не просто здається... Обертаємося на межі. Зате ввечері видихаємо і розслабляємося. Я обожнюю йти поруч із Кіром, коли він котить візок. Моя рука в його руці, і Нюта нам усміхається.

- У кого вже цілих шість зубчиків, а? У кого? - вигукую високим безглуздим тоном.

І малятко, демонструючи ті самі зуби, заливисто регоче. На цей звук неможливо не реагувати, і ми з Кіром, не змовляючись, сміємося.

- Вона така красива! - захоплююся не вперше. - Така кумедна! Я так її люблю! - аж голос на емоціях тремтить. Притискаюся обличчям до Бойчиного плеча, щоб вгамувати зайве хвилювання. - Просто нереально.

- Дуже навіть реально, - підсумовує чоловік. - Наша ж.

- Ага, - киваю посилено. І підкидаю до нього погляд. - Наша.

Нахиляючись, цілує мене в ніс. Я слідом губи підставляю. Кілька міцних поцілунків, і Бойка запитує:

- Ти як? Не втомилася?