Делісія Леоні - Повстала з попелу, Делісія Леоні

— І Деміан? Зізнатися, ніколи не думав, що він здатний піти на перемир'я. Він здивував мене того разу, - задумливо промовив чоловік, чим вивів мене з моїх думок.

— Знаєш, — раптом дивно подивився на мене Тулай і я уважно почав його слухати, — мені все життя не вистачало матері. Я мріяв про мати, але… зараз… я радий, що ти з'явився у моєму житті. Минуло кілька місяців, а я й досі не можу зрозуміти, навіщо вона це зробила. Ти шукав мене, а вона...

— Тулає! - я поклав свою руку йому на плече і твердо промовив: - Твій дід дав мені одну чудову пораду: не живи минулим, відпусти його. І знаєш, мені полегшало. Я зміг зробити правильний вибір. Вибрати тебе. Це життя.

Коли я залишився один, то вийшов на невеликий балкон і спробував вгамувати внутрішній біль. Чому, коли все так добре склалося, я відчуваю цей біль? Чому з кожним днем мене відвідують думки, що… я знову готовий віддати своє безсмертя аби бути з нею? Я не шкодую про свій вибір. Я люблю свого сина і дуже радий, що все склалося так, як зараз.

  Коли мій батько, через кілька днів після того, як показав мені майбутнє, запропонував переписати історію, лише один раз, змінити мою помилку, не закохатися, і ніколи не знати Лоріану... першим поривом було так і зробити. Але в такому разі, не було б мого сина… не було Торі.

Одного разу я обпікся, закохавшись у земну дівчину. Торі… нічого не пам'ятає про мене. Як мені… а чи взагалі варто закохувати її в себе? Усього, що було показано в артефакті, не існувало. Я просто зараз сумую про те, що… не було «нас». Торі варта більшого. Вона гідна просто земного щастя, а я завжди буду причетний до цього світу, до свого сина.

*****

Я сиділа на вершині пагорба і дивилася на нічне місто. Я сиділа там, де в якомусь сні чи іншій реальності, я сиділа разом із Тулаєм і дивилася, як догоряє поміст. Зараз, дякувати богам, все було інакше, але в пам'яті виразно спалахували спогади. Я часто сиділа тут. Спочатку плакала, а потім почала злитися. Це на мене так схоже…

Я сіла верхи на коня і попрямувала назад до міста. В'їжджаючи в задушливе, багатолюдне місто, яке, незважаючи на пізній час, не лягало спати, я повільно попрямувала додому. До палацу. Вся моя сім'я тепер мешкала там.

— До Вас прийшли, — тихо сказала мені служниця і вказала на одну з віталень.

— Хто? Вже пізня година, - стривожилась я.

— Він… не представився… але Його Величність його впізнав, а потім запропонував дочекатися Вас тут.

Я абсолютно не могла уявити про кого йдеться. Але не виганяти ж людину вночі, якщо вона цілеспрямовано чекала на мене? Я увійшла до напівтемної кімнати, зачинила за собою двері і... побачила його.

— Доброго вечора, Вікторіє, — його голос був таким самим, яким я його пам'ятала, тільки ось… щось було не так у всьому, що відбувається.

Я навіть не відповіла. Серце шалено застукотіло, і я спробувала взяти себе в руки. А він дивився на мене і дивився. І мовчав. Зрештою, я взяла себе в руки і теж привіталася. Зробила кілька кроків по кімнаті, заспокоюючи серце.

— Ви щось хотіли?

— Так… Ваш брат просив передати Вам це, — він простягнув мені скруток і я несміливо взяла його. І все? Тулай надіслав його? Я оглянула чоловіка холодним і роздратованим поглядом.

Відійшовши до каміна, прочитала лист Тулая. Мені довелося кілька разів його перечитувати, доки я не усвідомила сенс його слів. Кинула кілька  поглядів на Хаоса, який продовжував стежити за мною.

Відвернулася від нього, прочитала вголос заклинання і спалила листа в каміні.

— Дякую, - розвернувшись до чоловіка обличчям, стримано зізналася я. - Щось ще?

Я побачила, як змінилося його обличчя, як сум промайнув у його очах.

— Ви щасливі?

— Це питає Тулай чи Ви? - ховаючи руки за спиною, запитала я. А він навіть не знайшов, що відповісти.

— Звичайно… Ваш брат, — видавив він із себе, а я раптом згадала той момент, коли Хаос опритомнів у будинку Цортіса. І як ми чекали від один одного першого кроку, а в результаті мало не наробили грубих помилок. І ось чого я чекаю? Що він піде? Назавжди? А я навіть не скажу йому все те, що хотіла сказати ці три місяці?

Я повільно підійшла до нього і показала йому зап'ястя, на якому більше не було шлюбного татуювання.

— Я щаслива, бо… ти знайшов сина. Я щаслива, бо… пам'ятаю все. Я щаслива, що незважаючи на всі страхи, біль і розпач я зустріла тебе. Я щаслива, що через три місяці ти все ж таки знайшов сили прийти до мене. Я щаслива, бо кохаю тебе, Хаосе. І я прожила б ще раз те життя, але щоб ти був зі мною. Як бачиш… я стала розумнішою, і перша роблю крок назустріч. Помилки не повторюю.

— Як ти… — стільки почуттів промайнуло на його обличчі, що в мене навіть сльози. - Цього ж... всього не було...

Але він не домовив. Стиснув мене в обійми і поцілував. А я подумала, що якщо ще раз втрачу його, то я просто помру. І цього разу назавжди.

Два роки по тому

— Я думав, ти вибереш стати королевою, - обіймаючи мене, сказав Хаос, коли я прийшла виганяти його з кабінету наприкінці дня.