Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

торкнулася щоки Латіфи. На червоній шкірі було добре помітно білий відбиток руки.

— Нізащо! Він не мав права бити тебе.

— Він мав на це беззаперечне право, — заперечила Латіфа, відчайдушно намагаючись пом’якшити гнів, спалах якого вона вже бачила в сіро-блакитних очах Цикалазаде. — Він наш володар, наш господар. Без нього ми були б нічим, Інчилі.

— Невже ти насправді так вважаєш? — Кат не вірила власним вухам.

Повернувшись, Латіфа впала на коліна перед візиром, головою торкнувшись носака його виставленого вперед черевика.

— Прости мені мою зухвалість, мій господарю, і пробач також і їй. Вона ще не звикла до наших порядків, але я знаю, що вона не хотіла зробити нічого поганого!

Цикалазаде-паша ласкаво поклав руку на голову Латіфи.

— Я пробачу їй заради тебе, моя люба. Але все ж вона має бути покарана, бо інакше всі інші в моєму домі вважатимуть мене слабким господарем.

Він коротко кивнув двом євнухам, що тримали Кат за руки.

— Відведіть її до стовпа для шмагання й підготуйте до покарання, — наказав він.

— О, мій господарю, — схлипнула Латіфа, підвівши до нього залите сльозами обличчя, — будь ласка, не треба шмагати Інчилі. Вона моя подруга!

Візир знову кивнув євнухові.

— Відведи Латіфу до її кімнати, — тихо наказав він. Налякана дружина послухалася його.

Євнухи потягли Кат до середини двору, де стягли з неї накидку й прикували її між двох стовпів. Напівпрозору сорочку зовсім зірвали з неї, оголивши не лише її довгу красиву спину, а й пухкі груди. Повільно візир пройшов двором і мовчки стояв біля неї, як їй здалося, цілу вічність. Потім, грубо схопивши її золотаве волосся, він смикнув її голову назад і сказав спокійним голосом:

— Цього разу покарання буде м’яким, Інчилі, але ніколи більше не йди мені наперекір — ані прилюдно, ані наодинці. Я просто обожнюю тебе, моя коштовносте, але не терпітиму приниження. Тому це покарання ти матимеш особисто від мене. Якщо попросиш пробачення, я спинюся. Якщо ні, дістанеш двадцять ударів. — Він нахилив голову й запекло поцілував її, тихо посміюючись.

Вона до крові прокусила його нижню губу.

— Маленька сучка.

Він випустив її волосся, і вона почула, як він іде двором туди, де чекав на нього Осман із батогом.

— Бовдур! — гримнув візир на євнуха. — Скрути батіг. Я не хочу, щоб шкіра в неї вкрилася рубцями, мов у крокодила!

Чекати було неймовірно страшно, і Кат відчувала, як серце в неї калатає з переляку та гніву. Батіг кілька разів ляснув у повітрі, коли візир змахував ним, випробовуючи, і всередині в неї все стискалося. Потім вона почула різкий свист, і перший удар ліг на її спину. Тепер вона до крові закусила вже свою власну губу. Третій удар змусив її тихо застогнати, п’ятий — тихо скрикнути. На восьмому терпець у неї урвався. Вона заверещала, не маючи сили витримати страшенного болю. Адже він забув про всю свою ласку. Її спина палала вогнем, і біль посилювався з кожним ударом, але вона навіть не думала просити пробачення. Нарешті, не витримавши, вона знепритомніла. Але Осман одразу ж підскочив до неї, змахнув у неї під носом підпаленою пір’їною, і вона знову усвідомила жахливу реальність.

— Нещасна жінко, — зловтішався він, — тобі не уникнути кари!

Страшним зусиллям розплющивши очі, вона втупила в нього крижаний погляд зелених очей. Вона почула голос Гамміда:

— Ти просто дурень, що гнівиш її, Османе. Пані Інчилі не втратила прихильності господаря, та й навряд чи втратить. Вона лише раз не послухалася його.

Потім вона побачила й обличчя головного євнуха.

— Скорися йому, дочко моя.

Батіг уп’явся в її палаючу спину.

— Нізащо! — встигла вона видихнути, а потім її знову вкрила хвиля темряви.

Євнух похитав головою, а потім вигукнув:

— Вона благає про помилування, мій господарю. — І він зухвало поглянув на Османа, розуміючи, що той не насмілиться заперечити його слова.

— Розв’яжіть її, — наказав Цикалазаде-паша, — і одразу ж потурбуйтеся про її спину. Сьогодні ввечері я чекатиму на неї в моєму ліжку.

Її віднесли до її кімнати, де чекала Латіфа разом зі зблідлою Сьюзен. Рабиня обережно зняла з Кат решту одягу, і її на живіт поклали на ліжко. Її спина була вкрита суцільними яскраво-червоними рубцями, і Сьюзен заплакала.

— Як він міг? Як він міг? Ніхто ніколи не поводився так із моєю пані! Ніхто!

— Не треба плакати, дівчинко, — заспокійливо мовила Латіфа. — Це виглядає гірше, ніж є насправді. Ось поглянь. Батіг був скручений, і шкіра залишилася цілою. У неї не буде шрамів, а через кілька днів не залишиться ані болю, ані рубців. — Потім вона сама обережно промила посмуговану спину прохолодною водою й легкими рухами втерла в рубці світло-зелену мазь.

— Це особливий бальзам, — пояснила вона Сьюзен. — Він трохи стишить її біль. А тепер посидь коло своєї господині, доки я не повернуся.

Латіфа спішно прийшла коридорами палацу до кімнат свого чоловіка.

— Чи можу я попрохати, щоб нас залишили наодинці? — смиренно мовила вона. — Я хочу поговорити з вами.

Він відпустив рабів і запросив її сісти поруч.

— Я сама потурбувалася про ушкодження Інчилі, мій господарю, але вона не зможе вам прислужувати щонайменше два чи три дні. Вона й досі непритомна, і її трохи лихоманить. Ви жорстоко покарали її, Цико. Якби батіг не був скручений, ви могли б її вбити.

— З нею все буде гаразд? — стривожено поцікавився він, і серце в Латіфи завмерло від того, яким стурбованим був його голос. «Естер Кіра має рацію», — подумала вона.

— Я не хотів завдати їй шкоди, — говорив далі візир, — але вона поводилася так зухвало! Вона не просила пробачення, доки я не шмагонув її одинадцять разів.

— А чого ви очікували, Цико? — тихо запитала Латіфа. — Ви ж не якусь селянку взяли за другу дружину. Це горда, шляхетна жінка з Європи. Вона звикла говорити те, що в неї на думці. Я намагаюся навчити її наших звичаїв, але на це потрібен час. Ви маєте бути терплячим із нею.

— Вона тобі подобається, — мовив він. — Я радий! Радий, що ви потоваришували.

— Так, ми подруги, Цико. А тепер, будь ласка, мій господарю, дайте їй кілька днів, щоб одужати і тілом, і душею. Вона не пробачить вам так легко. Цього разу, боюся, вам доведеться розважатися зі своїм гаремом. Ви на них геть не зважаєте відтоді, як з’явилася Інчилі, і там зріє справжнісіньке повстання, мій господарю. Хай Гаммід вам розповість.

— Дуже добре, — похмуро погодився він. — Я даю їй три дні. А потім знову чекатиму її в моєму ліжку слухняну й готову підкорятися моїй