Андрій Хімко - Під Савур-могилою

набивати зіньківку тютюном.— А-а-а, ледь не забув, Лавре,— спинив він у порозі Гука.— Розвідай міста й села, попалені Ібраґім-беєм, і попитай тамтешніх тубільців, де такі ще є, скільки їх лишилося, та об'яви, що ясирники за два тижні мають вернутися назад.

— А чи ж вернуться, мій пане? — мав сумнів сотник.

— Неодмінно вернуться, Лавре! Адже ні султан, ні візир не дадуть своїм скарбничим згинути в неволі із-за користі сераскира Ібрагім-бея,— приходив до висновку Сірко.— А ясирників доведеться поселити на Конці і в Посамар'ї, коли вдома не захочуть, дай про це знати всім та перекажи, що Січ допоможе будівлями, худобою та зброєю. Треба перепинити і сакму орді в Лівобіччя, і люд прилаштувати.

По відході сотника Сірко, лишившись на самоті, цмулив люльку, згадуючи примарний шлях до Сибіру й назад. Йому навіть вчувались піддужний дзвінок, завиви зимових віхол та жевріт хмарищ гнусу, що сліпив очі й забивав дихання. Найбільше врізалася в пам'ять розмова з Гордієм Нечаєм, сином Івана і небожем славного Данила. По десяти роках колегіуму в Києві той скаржився Сіркові на чужину: «Живемо нічого, терпимо, гарує люд на правічних щілинах багато й тяжко, але губимо і втрачаємо людністю нашою щось своє, рідне, батьківське й дідівське, споконвічне — із-за чужого ворожого оточення, мови, що поволі домішується до нашої, звичаїв, які підмінюють наші. А відтак робимося самі не свої між собою, якісь чужі та інші. Навіть Божих свят не святкуємо належно, по-давньому, поконному, не сходимося родинно, як було вдома. Я вишколюю дітву, як можу, але при них і сам ніби вишколююсь, стаючи іншим, бо пристосовуюсь до навкружжя тутешнього, втрачаючи своє одвічне думання, розуміння, ясновикладність та поконну усправедливість».

Та осамоченому кошовому не вдалося довго згадувати минуле й думати над майбутнім, бо в канцелярію несподівано зайшов курінний Іван Стягайло й сповістив, що козак із його куреня, вернувшись із нагло і живосилом оголеного Чигирина, повідомив, що стрільцями Ромодановського і гайдуками гетьмана люд із міста вигнано на Лівобіччя, фортецю аж по підвали зірвано, обійстя козаків і міщан попалено й зруйновано, статки пограбовано і навіть мости та греблі знесено.

— Верхнього й Степового міста, мосьпане отамане,— розповів покликаний до кошового козак-чигиринець,— вважай, зовсім немає, бо вогонь рознісся вітром, а гасити і не було кому, і стрільці забороняли, собор Покрови пограбовано, вівтарі та ікони вивезено з усіх церков, людність турмами виведено через Бужин та Діброву на Лівобіччя, а дехто сховався по болотах у лузі, діброві, в потясминських очеретах та лепехах чи подався яругами в степ для пересиду. Лихо, мосьпане, таке, що й не переказати тобі, печищем лишили Богданову столицю, навіть Тимошеву Смілу спалили!

Відпустивши козака, не знаходячи собі місця, Сірко довго міряв кроками дилівку канцелярії, не обзиваючись до Стягайла, аж той хотів уже тихо піти геть.

— Підмов, Іване, двох-трьох козаків своїх, ніби самоохочекомонців,— здивував отаман Стягайла,— хай кинуть клич і наберуть доброхітців у службу Юрієві та підуть у Кизи-Кермен-Берислав до нього в гайдуки, але так, щоб ні ти, ні я не були до того причетними, хай виїдуть із Січі уже позавтра, купивши коней, у кого їх нема, за скарбний кошт.

— Є в мене такі, отамане, навіть чигиринці та суботівці, вельми надійні, але...

— Знаю твоє «але», та слухай мене, бо нужда й закони змінює,— не дав кошовий виказати курінному своїх сумнівів.— Їх і уповноваж, коли надійні, на сердюків, тим більше, що платня у Юрґія висока й щедра, а в нас буде можливість знати, що думають хан і султан на подальше, адже, очевидно, готується велика війна між Московією й Туреччиною навесні, коли султан випустив і ошатив мерця Венжика, а цар і Ромодановський при Самойловичу спалили Чигирин, для Юргія рідний.

По від'їзді охочекомонців-чигиринців до князя з Лівобіччя при батовах зі збіжжям вернувся сотник Гук із листом від гетьмана Самойловича.

«Схвалюю, що ви обмінюєте знатних турчинів на ясирників Поділля, але чому без мого відома та ще коли людини ті, як чувати, хоч і християни, подаються до латинянського круля і його паршивого гетьманця Гоголя? Із Юрґієм, жебратим схимником, вам краще не знатися, бо він задере носа і підніметься в очах султана, а який з нього князь? — писав гетьман Сіркові й кошовому Значковому товариству.— Тобі б, кошовому, для збереження шани від православного люду та найпаче для досягнення милості государя нашого належало чинити промисли, а не трактувати з турчинами без мого і його відома»,— використовував гетьман своє становище, видаючи бажане за дійсне, хоч у Січі його терпіли, щоб лише не йти на братовбивство в краї.

По перечитуванні ще й інших настанов маріонетки-регіментаря Сірко в шаленому гніві вирвав листа з рук Гука, пошматував його на клоччя і кинув на підлогу, як сміття, сплюнувши, аж Яковля, що вів діаріуш січових подій, почухав потилицю. Адже Самойлович, пропускаючи валки зі збіжжям у Кіш, змушував Січ негіднометодно зважати на нього, і супліка та була доказом гетьманової нешпетності. Сірко не міг навіть допустити, що Запороги належать цьому Царському ставленикові та можуть належати будь-кому колись.

— Поїдеш, Лавре, з чотирма сотнями приймати від турчинів християн-ясирників наших,— заговорив кошовий про інше.— Розподілиш їх за бажанням осідати там, де вони самі забагнуть, але коли згодяться викотитися на Конку і в Посамар'я, даси їм провожату охорону й зброю, яку візьмеш із собою про запас у обозного. Гадаю, під Різдво чи під Андріїв Пісновечір з тим і покінчиш, привівши нещасних сиріт у грушівський чи капулівський шпихтіри.

— Коли маю, пане полковнику, відбути та з чиїми куренями?

— Як відпочинеш, то й позавтра, сину,— ніби просив Гука Сірко.— А курені? Мій, Іванківський, із Назаром Оскарком, свій, Коринівський, Платнирівський з Яхремом Цокалом та, думаю, Мишастівський із Саньком Лядою.

— Буду виконувати, пане полковнику, але скажу ще, що взнали ми