Андрій Хімко - Під Савур-могилою

Малого Полонного і семи сіл при них та взятті ним сорокатнсячного ясиру,— злорадо глумився Сірко з посла.— Отож як здоров'я великого над великими й малими, газі над газями, повелителя над повелителями й іпостасі Аллаха на землі? — передував глузливими зупинками кошовий титули через перекладача-буту.— Як здоров'я великого візира, придвірцевої варти капи-кулу, незчислимих гаремів і армії, підпори царства Ісламу в усьому світі?

Як не тяжко було терпіти оті знущання, Алі-бей мусив хвалити Аллаха і милість хондкара до князя Юрґія та зрадці Дорошенка, питати про здоров'я кошового і його товариства, про капудан-агів, навмисне не виділяючи Хапич-паші і Мустафи-паші, мабуть, сподіваючись, що про них козаки досі не відають, хоч від їх полонення Сірком під Кілією та Ізмаїлом минуло чимало часу. За агів Алі-бей запропонував таку мізерну плату, що викликав у присутніх глузливий регіт та навіть знущання. Розгубившись, Алі-бей попросив у Сірка хоч півтисячі охочекомонців під стяг князя Юрґія.

В Алі-бея навіть очі полізли на лоба, коли кошовий став вимагати за всіх капудан-агів повернення додому під охороною сорока тисяч ясирників, давши по двадцять золотих алтинів кожному за причинені збитки: спалені та розорені домівки і дорожні образи та муки. Алі-бей намагався запевнити присутніх, що те неможливо, бо козаки, знищивши сандали, галіони та плоти, нанесли збиток хонд-карові й Порті, що перебільшує шкоду, спричинену татарами, посилався й на те, що ясир брали також ногаї.

— Вельможний чауше Алі-бею,— кінчав Сірко залізним голосом перетрактовку.— Даю тобі два тижні на виконання наших вимог. При невиконанні нами будуть забиті на смерть усі капудан-аги, і в першу чергу Хапич-паша та Мустафа-паша,— дав він зрозуміти, що таємниця розкрита.— Не трать дарма часу на ґендель, а спіши виконати вимогу, коли хочеш лишитися живим перед світлими очима хондкара й візира. Іншого слова у нас тобі не буде,— зовсім убив Сірко посланця, аж той на мить онімів.

— Може б, його царська величність панові чаушу посприяла? — спитав несміло товмач-московит.

— Обійдемося, пане холую, і без царської величності, завантаженої нині разом із царицею родинними справами, їм не до нас і не до султана, і ти не підпрягайся, бо не вернешся живим ні в Стамбул, ні в Москву! — стишивши голос до хрипоти, пригрозив Сірко товмачеві, аж той язика прикусив.

Усі присутні, в тім числі й чауш, зрозуміли, що безпосередньо Січі, окрім турбот, із того не видно жодних зисків, хоч щойно була надія на них.

— Перекажу сонцеликим хондкарові і візирові ваші вимоги, але як вони вернуть ясирців додому з майном і алтинами, то хто ствердить, що вимогу вашу виконано чесно, і де Гарантія, що ви вернете живими хондкарових полоненців? — турбувався вже іншим чауш.

— Наша гарантія, мосьпане чауше Алі-бею, набагато певніша, аніж ваша. Попереджую, сподіватись, що ви викупите закладців чи викрадете або визволите — марниця; коли б ви лише спробували те вчинити, ми вам привезли б їх черева, набиті сіном, а голови — настромлені на наші списи! — погрізнів Сірко в голосі.

Вислухавши товмача, Алі-бей оглянув присутніх, склав руки на грудях і, вклонившись, посунув у відкриті джурою Назаром Оскарком двері.

— Ти, пане Степане, переведи обох пашів із куреня в яму і постав надійну варту осібну,— наказав Сірко судді Білому, як лиш двері за чаушем і товмачем закрилися.— То посилаємо, товариство, цього листа Самойловичу, хай тішиться, а князеві, думаю, не відпишемо, доки не будуть повернуті ясирники та обмінені вельможні особи,— потер Сірко від задоволення руки.— Бог нам, братове, віддячить, адже сорок тисяч душ повернеться додому з неволі! Дякую, товариство, за участь, всі вільні! — закінчив кошовий раду.

— То це ви, полковнику, вже вдруге міняєте Хапич-пашу, даруйте? — спитав Лавро Гук у Сірка, як лишились сам на сам.

— Вдруге, сотнику! Тоді ми виміняли синів Ромодановського та Скуратова за їхніх вісім душ, а тепер, як все буде гаразд, виміняємо ясирників і вчинимо добру справу для люду нашого. Що ще, Лавре, ти мені мав оповісти?

— Зустріли ми, пане полковнику, польського посланця в путі з Москви, Єроніма Комара, колись вінницького сотенного писаря,— доповідав Лавро,— то признався, що просив від імені круля Яна в царя Федора збройної помочі проти аґарян, і цар йому відмовив із-за призначення Остапа Гоголя гетьманом.

— Як же він не відмовить Янові, коли налагоджує дружбу із султаном через Тяпкіна, Лавре? — відповів Сірко сотникові запитанням, думаючи щось своє.

— Комар ще оповістив мені, що в Москві при троні йде вовтузна заворуха, бо царем мав стати Іван П'ятий, а поставили Федора,— вкинув Гук.

— Федір, видно, нікчемніший, то для мачухи-цариці кращий, адже вона ладить на трон свого малого Петра, Лавре,— висловив кошовий свої здогадки.— Пам'ятаєш Дорошенкового ротмістра, якого ми перехопили з листами до хана й султана під Колодязями? Отож він тепер кумом у цариці по Петрусеві, то, може статися, будеш ще свідком його гетьманства.

— А польський двір у скруті, чувати,— натякнув Гук, знаючи близькі стосунки кошового з новим крулем.

— І двір, і сам круль Ян продовжують, в угоду магнатам, рвати землю нашу і поспольство на шмаття призначенням гетьмана Остапа Гоголя в Немирів і Журавнинським трактатом із султаном, то ото й второпай їх,— говорив Сірко, роздивляючись свої мозолисті руки від щаблі й списа.— Неврожай усюди, найпаче на Правобіччі, а окаянний царів гетьман на переправах поставив варту і не пропускає збіжжя, то голод прийде і до нас у Запороги. Доведеться, напевне, тобі й збіжжя підшукувати, де поталанить.

— Слухаю, пане полковнику! Буду промишляти й тим попутно,— підвівся сотник.

— Дякую красно за твою службу Січі,— зітхнув заклопотано Сірко.— Ходи здоровий! — почав він