Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

сумувала, нічим особливим не цікавилась, та, зрештою, і не мала до того ніякої можливості.

Пан стольник, як і раніше, не приймав нікого з сусідів, хоча спочатку багато хто добивався знайомства з ним. Після кількох невдалих спроб усі якось забули про його існування.

В одну з травневих ночей над маєтком пана стольника вибухнули страшна буря і ураган. Вітер дико ревів і завивав, ламаючи і вивертаючи з корінням старі дерева у запущеному панському саду Сангайла. Блискавка невпинно миготіла, освітлюючи шаленіючу стихію, невпинно, щосекунди лунав страхітливий гуркіт грому, примушуючи тремтіти все живе. Дощ лив, як з відра, безперестану стукотів дробом у вікна жител. У повітрі кружляло листя, зірване вітром з дерев, і солома зі стріх сільських хаток. Млини з тріском замахали крилами, немов руками – здавалось, вони просять допомоги. У хлівах ревла худоба. Горобці неспокійно цвірінькали під дахами, збуджені розбушованою природою. Ворони каркали, перелітаючи з місця на місце, їх зносили шквальні пориви вітру. Свійська птиця теж пробудилась, повиповзала на незвичайне світло блискавки і наповнювала повітря тривожним криком відчаю. А блискавка все блискала і вже зливалась в якесь суцільне матове, зловісне світло. У природі наступав справжній кінець світа. Таку ніч у нас називають горобиною.

У багатьох хатах селяни позапалювали перед святими іконами свічі і, тремтячи від жаху, прислухалися до дикого завивання бурі. Лунав плач наляканих дітей, голосна молитва старих…

А буря все бушує з неослабною силою. Гуркіт грому не вмовкає. Дощ ллє як з відра, потоки, шумлячи з гір, затоплюють вулиці, площі, двори. Невеличка річечка Гнилоп’ята вийшла з берегів і залила найближчі луги і городи.

От в таку ніч до парадного ґанку палацу пана стольника під’їхала елегантна карета, запряжена цугом втомлених коней. Залунали три удари батога і карета зупинилась коло ґанку. З неї поспішно вискочив закутаний у плащ чоловік і нетерпляче вхопився за ручку дзвінка.

Стольник замислено сидів у кабінеті, прислуховуючись до завивання бурі і потроху потягав з невеликого срібного келиха старий мед. А панна Казимира у своїй кімнаті тихо молилася перед образом Богоматері.

Раптом залунав давно не чуваний дзвінок. Це всіх переполошило. Пан стольник здригнувся і голосно гукнув слугу-камердинера.

– Гей, Ваврине, що це значить?!

– Не знаю, ясновельможний пане, – перестрашено відповів старий слуга, – здається, до нас хтось приїхав?…

– Якого то чорта могло принести в таку негоду? Піди, дізнайся!

Слуга вхопив свічку і побіг відкривати заіржавілі двері парадного входу.

Двері зі скрипом відчинились і в коридор ступив незнайомець у плащі.

– Чий це палац?

– Ясновельможного пана стольника, Яна Сангайла.

– А-а, чував… Передай ясновельможному пану стольнику, що шляхтич крові просить у нього притулку на ніч, бо збився з дороги.

– Слухаюсь, вельможний пане.

Слуга, залишивши у коридорі запалену свічку, подався сходами до кабінету стольника доповісти про незнайомця.

– Хай увійде. Приготувати кімнату і доглянути коней, – неохоче розпорядився пан стольник. І подумав собі: «Напевне, якийсь худорідний шляхтич-сусід».

Незнайомець увійшов у передпокій і, доки козачок знімав з нього плаща, сам пан стольник вийшов назустріч з канделябром у руках.

– Маю честь бачити пана стольника? – спитав незнайомець.

– Так, це я. А кого маю честь приймати у своєму домі?

– Шляхтич Юзеф Вишневський; їду з Варшави до себе в маєток, на Україну; негода застала в дорозі, – прошу притулку.

– З Варшави? – здивувався пан стольник. І вже люб’язніше додавши «прошу», ввів гостя у покій. Мовчки вказав на крісло.

Шляхтич, вклонившись, сів. Це був молодий, цікавий чоловік, досить високий, кучерявий брюнет, з чорним, як смола, волоссям і такими ж величезними вусами, молодцювато закрученими догори. Блідо-матове обличчя і великі, круглі карі очі з якимось бистрим, пронизливим поглядом. Одягнений був у розкішний кунтуш, шитий золотом і прикрашений дорогоцінним камінням.

Після невеликої паузи, за час котрої вони оглядали один одного, пан Стольник розпочав розмову.

– Що нового у Варшаві?

– Та все по-старому. Недавно був сейм. Шуміли… Зайди життя не дають. Скоро нашій родовій шляхті, здається, не буде місця при дворі.

Така відповідь пана Юзефа одразу припала до серця пану стольнику.

– Ох, правда, правда… Я от давно не був у Варшаві, та й не поїду. Образливо…

– Поговорюють про новий розкол…

– Догралися! Зрештою, воно інакше і бути не може. Ми стали посміховищем всього цивілізованого світу.

Розмова на цю тему продовжувалась ще довго.

Стольник розкошував, обговорюючи давно забуті політичні проблеми. Пан Юзеф був подібних поглядів і у багатьох питаннях погоджувався з думкою стольника – це йому навіть лестило. Врешті-решт стольник таки захопився надзвичайним розумом і красномовством молодого чоловіка і був у захваті від такого несподіваного знайомства. До вечері пан Сангайло закликав дочку і познайомив її з гостем.

Пан Вишневський був вражений незвичайною красою панни… Він протягом всієї вечері не зводив з неї очей, а панна Казимира тремтіла від його погляду і їй, не звиклій до товариства чужих людей, було ніяково і навіть страшно. Весь час вона сиділа, похнюпившись, і нетерпляче чекала закінчення вечері, щоб швидше зникнути у свою кімнату… Пан Вишневський, як видно, викликав у неї неприємне враження.

Нарешті вечеря закінчилась. Стольник зовсім повеселів, сипав дотепами, сміявся, жартував і таки досить набрався різних наливок, старок і угорського вина.

– Я благословляю негоду! – вигукнув він, – тому що завдяки їй у моєму замкнутому, одинокому житті з’явився ясний промінь і я можу відвести душу цікавою розмовою з таким приємним і розумним співбесідником.

– А я невимовно захоплений: по-перше тому, що мені випало завести таке приємне знайомство з родовитим шляхтичем – шановним паном стольником, а по-друге, я тут зустрів диво-красу і полонений принадами божественної його дочки, панни Казимири.

При цьому Вишневський з почуттям поцілував руку панни.

Панна Казимира почервоніла від таких компліментів і мовчки пішла до своєї кімнати. Стольник же з паном Юзефом ще довго бесідували і розійшлися щирими друзями, а прощаючись, навіть міцно обнялися.

Буря і негода втихли. За якийсь час усе замовкло і занурилось у солодкий сон.

Проминув тиждень, а пан Вишневський все ще гостює в палаці стольника. Гість немов причарував пана Сангайла, і той нізащо не хотів його відпускати, все запрошував продовжити гостину.

Аж раптом, одної ночі в палаці стався страшний переполох. Піднято на ноги все населення містечка, зібрано народ навіть з околиці, у всі боки на розшуки відправлено гінців. Розлетілася по околицях нечувана вість: таємничий незнайомець, що гостював у пана стольника, тихцем втік з палацу і викрав його єдину дочку, панну Казимиру. Найдокладніші розшуки і погоня не дали результатів. Всі гінці повертались з недоброю вістю: «Наче