Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 1

крізь землю пропали!» Пан стольник з горя зійшов з розуму. У приступі відчаю він викинувся з вікна верхнього поверху і помер у страшних муках.

Цей жахливий випадок справив на всіх гнітюче враження.

Місцеві урядники організували серйозне слідство, проте воно теж не дало жодних результатів.

Пана стольника поховали з особливими урочистостями у Бердичівському кляшторі,[103] а маєток, аж до повернення спадкоємиці, знову перейшов під опіку королівської скарбниці. Про цей надзвичайний випадок довго ще говорила і розмірковувала навколишня шляхта. Одні казали, що невдячна дочка сама втекла з коханцем, инші стверджували, що насильно викрадена, – словом, всяк фантазував на свій лад, бо дійсної причини ніхто не знав. Та потроху цей випадок почав забуватися, як і все на світі.

* * *

Минуло чимало літ.

Багато води витекло з тих пір, багато сталося змін.

До мого батька, а вашого прадіда, блаженної пам’яті уніятського священика Петра Бурчимухи, прийшла одного разу невідь-звідки якась стара мандрівниця і попросила притулку.

За приємними рисами обличчя і добрими манерами можна було здогадатися, що вона не простого, а шляхетського походження. Тихої вдачі, добра, проста, лагідна, старенька одразу заслужила загальну симпатію всієї сім’ї.

Вона пожила у нас трохи і вже хотіла було податися знову у мандри, та ми її так полюбили і звикли до неї, що прийняли як рідну і залишили жити серед нас до самої смерті.

Була напрочуд мовчазна, ніколи нічого не розповідала про себе, ані про своє життя-буття. Хто вона і звідки, так і лишалось для нас усіх таємницею. Віри була римо-католицької і майже щодня ходила до найближчого костелу, де ревно молилась Богу.

Хоч ми й цікавились її минулим, вона про це ніколи не обмовилась навіть словом.

Так і прожила у нас кілька років.

Повертаючись якось із Бердичівського костелу, куди ходила на сповідь, вона застудилася у негоду, захворіла, лягла у ліжко і вже більше не вставала.

Перед смертю закликала до себе моїх батька і матір і повідала їм свою сумну історію. Й аж тоді вияснилось, що вона була нещасною Казимирою Сангайло. Розповіла вона таке.

– Я ще не дуже похилого віку, не стара, та горе і страждання, які я пережила в своєму житті, передчасно мене зістарили. Батько мій був шляхтичем крові, стольником при дворі польського короля. Жили ми розкішно і багато. Матір я втратила, коли була ще малою дитиною, і майже зовсім її не пам’ятаю. Виховання одержала добре, у Варшаві. Батько мій привіз мене у маєток, коли мені виповнилось повноліття, і там я жила одиноко, без рідних і друзів. Через придворні інтриги він потрапив у немилість короля, йому заборонили приїжджати у Варшаву і з тих пір ми назавжди поселились у помісті.

Нудно й одноманітно тяглося наше життя. Озлоблений на всіх, батько уникав людей, жив анахоретом; характер мав грубий, деспотичний, а ще й часто напивався. До мене ставився дуже суворо. Та все-таки він мене любив.

Одного разу, в темну, буряну ніч до нас несподівано заїхав незнайомий молодий чоловік і попросив притулку, щоб порятуватись від негоди. Батько прийняв його приязно, що з ним траплялось дуже рідко. Розговорились, і Юзеф Вишневський сподобався старому особливо тим, що теж був незадоволений і озлоблений політикою тодішнього уряду. Пан Вишневський, якого батько не хотів відпускати, погостював у нас досить довго. Він був поставним красенем, та мені не сподобався. Пригадую, як я злякалась, коли батько вперше мене з ним познайомив, бо не змогла витримати демонічного погляду його чорних, як ніч, очей. Напевне, у мене було тоді передчуття чогось недоброго. Він завжди говорив мені масу лагідних слів, від яких я лише паленіла і мовчала. Крім непідробного страху, він не викликав у мене ніяких почуттів, і як не намагався бути люб’язним, я боялась його все більше. Та й не дивно: я була тоді ще дуже молодою і зовсім не мала досвіду спілкування.

Прожив він у нас більше тижня. Була чудова літня ніч. Солов’ї у нашому парку невгамовно перекликалися своїми чарівними співами. Аромат розквітлого бузку і ясмину наповнив усе навколо. Мені раптом захотілося вийти у парк і насолодитися чарами цієї дивної ночі. Я вийшла і непомітно, зачарована дивним співом солов’я, зайшла далеко у глиб саду, аж до струмка. Прихилившись до стовбура високої липи і дивлячись у прозору течію струмка, яка переливалась сріблом при світлі місяця, я вслухалась у тихий плюскіт хвиль і мимоволі замислилась про своє самотнє і непривабливе життя.

Раптом, мов з-під землі, переді мною виросла фігура нашого таємничого гостя з його демонічним поглядом. Я завмерла, скрикнула і від страху не могла вимовити й слова.

– Не бійся, панно, я тобі не заподію зла. А все що з тобою станеться – знай, це вирок долі!

Я ще більше злякалась і раптом відчула, що сили полишають мене і я падаю. Потім відчула його доторк; пам’ятаю, що він підхопив мене на руки і поніс… Що було далі, не пригадую.

Не знаю, чи довго пролежала я зомлілою, опам’яталась уже в кареті, яка мчала нас зі страшною швидкістю. Я почала кликати на допомогу, пориваючись вискочити з карети, та він взяв мене за руку, посадив знов на місце і твердо сказав:

– Даремні, панно, твої зусилля: тебе тут ніхто не почує, ми далеко від твого дому! Скорися своїй долі, видно, їй так завгодно…

І дійсно, марними були мої зусилля звільнитися. Ми проїжджали темним, дрімучим лісом і ніхто не міг почути моїх відчайдушних зойків. Я ридала, благала мого викрадача відпустити мене, та він був непохитним. Нарешті, вибившись цілком із сил, зневірившись звільнитися, я втихла. Я знову зомліла і пролежала дуже довго.

Коли свідомість повернулася, я побачила, що лежу на розкішній постелі, оточена дбайливим доглядом мовчазних слуг. Мій викрадач сидів у головах.

– Де я і що зі мною?

– Заспокойся, мила панно, ти тепер у моєму замку, тут тебе ніхто не скривдить, ти знайдеш тут втіху і любов.

– А де мій батько?

– О, його уже нема на світі…

– Як, нема?!

– Він не витримав розлуки з тобою.

– Боже мій! – вигукнула я і заридала. – О, лиходію, що ж ти з нами вчинив?! Нащо украв мій спокій? Чого тобі треба від мене?

– Твоєї любові, панно, – тихо промовив він і почав палко цілувати мою руку.

– Тобі ніколи не мати її! Я можу лише проклинати і зневажати тебе.

– Перестань, це все одно нічого не дасть. Тобі нема дороги назад. Краще скорися своїй долі, полюби мене. Я