Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Він звівся на ноги і рушив назад на базу.

Дорогий Пітере!

Ні, у мене не було викидня, і, будь такий ласкавий, не читай мені нотацій про співчуття. Ти просто не розумієш, наскільки все стало нестерпним. Тут ідеться про масштаб проблеми і наявні сили, які треба затратити для її вирішення. Якщо комусь вибухом відриває ногу, його терміново везуть в операційну, лікують те, що лишилося від ноги, підбирають протез, допомагають з фізичною реабілітацією, щось радять і все таке інше, і за рік ця людина може вже чи не марафон бігти. Коли ж вибухом відриває всі руки, ноги, статеві органи, вивертає кишки, сечовий міхур, печінку й нирки, УСЕ ЗОВСІМ ІНАКШЕ. Щоб упоратися з поганим, нам потрібна якась певна частина хорошого. І не важливо, чи це людське тіло, чи християнське старання, чи життя загалом, ми не можемо рухатися далі, коли в нас забрано майже все необхідне.

Не буду розповідати тобі про всі ті інші події, які знесилили мене до краю за останній тиждень чи два. Це історії про те, що зараз коїться у світі, які на тебе тільки наганяють нудьгу. Нові війни в Африці, постійні вбивства жінок і дітей, масовий голод у сільських районах Китаю, жорсткий розгін мітингувальників у Німеччині, скандал у Європейському центробанку, скасування соціальної допомоги, зокрема й мені, і багато ще всякого такого. Для тебе все це несправжнє. Я розумію, ти годуєш спраглих оазян Біблією.

Хай там як, тобі досить знати лише те, що минулого тижня через багато всіляких причин я була дуже знервована, і, як завжди то буває, коли я знервована, Джошуа передався мій настрій. Він ховався під меблями, гасав із кімнати в кімнату, нявчав, плутався під ногами, але не давав узяти себе на руки чи погладити. Мені лише цього бракувало, і я роздратувалася до нестями. Я намагалася просто не звертати на нього уваги, забутися за якимись хатніми справами.

Я прасувала свій лікарняний халат. Прасувальна дошка стояла під незручним кутом, і проводу не вистачало, а я була занадто втомлена й заклопотана думками, щоб поставити її як слід, і прасувала так. Якоїсь миті я поставила праску на сам край, і вона впала. Я інстинктивно відстрибнула назад, моя нога тяжко наступила на щось, хруснуло так, аж мені кепсько стало, і Джошуа заверещав, їй-богу, він заверещав. А тоді втік.

Я знайшла його під ліжком, він тремтів і тяжко дихав. Його очі були широчезні від болю й жаху. Я зламала йому задню лапу. Я бачила це. В очах тваринки не було ні краплини довіри, він смикнувся, коли я заговорила. Я була ворогом. Я надягнула садові рукавиці, щоб він не подряпав чи не покусав мене, схопила його за хвіст і витягла звідти. Інакше було ніяк. Я віднесла його на кухню, поклала на стіл і наділа на нього повід. Джошуа ніби заспокоївся. Я гадала, що від шоку, а може, й від болю він нічого не зможе зробити, окрім як сидіти й тяжко дихати, тож узяла телефон, щоб зателефонувати ветеринарові. Вікно на кухні, як завжди, було відчинене. Джошуа кулею вискочив у нього.

Я шукала не одну годину. Обходила все довкола знову й знову, аж доки не стемніло, хоч в око стрель, а я так знемоглася, що вже й кроку не могла ступити. Тоді я пішла на роботу (у нічну зміну). Там було пекло. Не кажи нічого, там було справжнє пекло. О четвертій ранку на мені було дві лікарняні сорочки, тому що мій халат був увесь у лайні. Божевільний товстун жбурляв лайно зі свого ліжка, розмащував по бильцях і ревів на всю лікарню. Санітари вже пішли з роботи, залишалися тільки я, маленька Ойяма і ця новенька дівчина — мила, але її вічно немає поруч, коли треба. Мати цього лайнокида заперлася на ніч до кімнати для відвідувачів, і ніхто не міг її звідти витурити. Вона засіла там із чималим запасом пепсі та якимись недоїдками (і це зветься лікарнею?) і час від часу вистромлювала свого носа, щоб пересвідчитися, чи ми добре піклуємося про її хлопчика. «Ти сука! — горланила вона до мене. — Ти жорстока сука! Я викличу поліцію! Ти не справжня медсестра! Де справжні?» Так тривало, здавалося, цілу вічність.

Уранці я так і пішла додому у двох лікарняних сорочках, накинувши кофту поверх них. Люди, мабуть, думали, що я втекла з божевільні. Я вийшла з автобуса на дві зупинки раніше, щоб пройти через парк: ну ж бо, побачу Джошуа там. Шансів на це було мало, і я не дуже сподівалася його знайти. Утім, знайшла.

Кіт висів, прив’язаний за хвіст мотузкою, перекинутою через гілку дерева. Двоє дітисьок років дванадцяти смикали за мотузку, а Джошуа вертівся на ній і підстрибував. Очі мені заслало червоною млою. Я не знаю, що сталося далі, що я зробила з тими дітьми, у моїй пам’яті порожньо. Знаю тільки, що не вбила їх, бо, коли отямилася, їх там не було. На щиколотках пальців, під нігтями в мене була кров. Як шкода, що я не вбила їх! Авжеж, авжеж, я знаю: нужденні дітки, зіпсуті середовищем, їх треба вибачити, приголубити тощо. Чому б не взяти їх до нашої програми соціального захисту, еге ж? ЦІ СУЧІ ВИЛУПКИ ЗНУЩАЛИСЯ З