Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

НАШОГО ДЖОШУА!

Я взяла його на руки. Він іще дихав, хоч і ледь-ледь. Хвіст при основі було обідрано, одне око вибито, але він був іще живий і, думаю, впізнав мене. За десять хвилин я вже була у ветеринара. Там іще було зачинено, але я, напевно, гатила ногами у двері й кричала, бо мені відчинили. Ветеринар узяв у мене Джошуа і зробив йому укол.

— Ну ось і все, — сказав чоловік. — Хочете забрати його зі собою чи залишити тут?

— Тобто забрати зі собою? — перепитала я. — Ви що, не збираєтеся нічим йому допомогти?

— Я щойно допоміг, — відказав ветеринар.

Згодом він пояснив мені, що не думав, ніби я схочу витрачатися на лікування кота.

— Ніхто зараз цим не переймається, — сказав чоловік. — Я сиджу тут п’ять, шість годин без роботи, а потім нарешті хтось приносить хворого улюбленця і просить його приспати. Нічого більше тепер ніхто робити не хоче.

Він поклав Джошуа у пластиковий пакет і віддав мені.

— Грошей я з вас не братиму, — промовив він до мене.

Пітере, я кажу тобі це тільки раз. У цьому випадку немає нічого повчального, нічого напутливого. Це не ті недовідомі шляхи Господні. Це не той випадок, коли Господь знає ту найвищу мету, заради якої він допустив, що я наступила Джошуа на лапу і сталося все те, що сталося. Спасителю, у якого я вірила, було не байдуже, що я роблю і як поводжуся. Спаситель, у якого я вірила, чинив одне й не допускав іншого. Я дурила сама себе. Я самотня, налякана, а мій чоловік — місіонер, який ось-ось напише мені, що «безумний говорить у серці своїм: нема Бога». І якщо ти досі цього ще не написав, то лише тому, що намагаєшся бути тактовним, але в серці своєму ти переконаний, що це все сталося, бо віра моя похитнулася. Я знаю, що ти так думаєш, і почуваюся через це ще самотніше. Адже ти не повертаєшся до мене, правда ж? Тобі подобається там. Бо ти зараз на Божій планеті. Тож, навіть якщо ти повернешся, ми однаково не будемо разом. Бо у своєму серці ти зостався на Божій планеті, а я буду за трильйон миль від тебе, самотня поруч із тобою.

IV

Як на небі

23

Випити зі мною

Укуси все-таки виявилися отруйними. Пітер був певен цього. Рани під бинтами видавалися чистими, але отрута своє вже зробила. Розгалужена сітка вен і артерій під шкірою старанно розносила затруєну кров до всіх органів, насичувала трутизною його мозок. Це було тільки питання часу. Спершу він почне марити — і Пітер відчував, що марення вже насувалося, — а потім його організм вимкнеться: нирки, печінка, серце, кишки, легені — усі ті дивовижним чином взаємозалежні грудки м’яса, яким для своєї діяльності потрібне чисте від отрути паливо. А відтак його тіло вижене зі себе душу.

Сидячи досі за «пострілом», Пітер здійняв очі до стелі. Він так довго вдивлявся у слова Беа, що вони закарбувалися на його сітківці і тепер знову з’явилися перед очима, нечіткі, наче пліснява. Лампочка, що висіла над його головою, була з тих, що бережуть енергію, зроблена не колбою, а спіраллю, схожа на шматок радіоактивної кишки, що теліпається на дроті. Над нею тонка накривка стелі й даху, а над ними... що над ними? Де у цьому Всесвіті була Беа? Угорі, внизу, ліворуч від Пітера, праворуч? Якби він міг літати, якби він міг долати простір швидше за світло, що йому з того? Він не мав жодної гадки, куди летіти.

Він повинен померти не в цій кімнаті. Ні-ні, тільки не в цій вихолощеній комірці, вміщеній у вдавано величне сховище з бетону і скла. Будь-де, лише не тут. Він піде... піде звідси. До 

. Може, вони знають, як його вилікувати. Якимись народними засобами. Напевно, все ж не знають, зважаючи на те, як вони голосили, коли побачили, що Пітера покусано. Але він має померти серед них, не тут. І не можна зустрічатися з Ґрейнджер; будь-що треба уникати її. Вона марнуватиме ту дрібку часу, яка ще лишилася Пітерові, намагаючись не відпустити його з бази, затягти до лазарету, де він помре під безглуздим наглядом, і їм лишиться тільки запхнути його до холодильної камери в морзі.

«Скільки мені лишилося, Господи? — молився Пітер. — Лічені хвилини? Години? Дні?» Але не про все можна запитувати Бога. Із дечим, не відомим напевне, потрібно зустрічатися самому.

— Привіт, — сказав Пітер гладкій жінці з татуюванням змії, вартівниці, яка перепиняла йому шлях до втечі. — Здається, ви ніколи не казали мені свого імені. Але вас зовуть Крейг, правда ж? На табличці на ваших дверях написано «Б. Крейг». Приємно вас бачити знову.

Жінка поглянула на Пітера, як на прокаженого.

— Із вами все гаразд?

— Так, просто трохи... недоспав, — відповів він, пожираючи очима машини, припарковані за її спиною.