Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— О, то це він п’ять ящиків привіз? — здогадався я.

— Ні, сьогодні другий хлопець, сказав, що хворіє Митяй після вчорашнього.

Якось мені підозріло стало, що всі захворіли так дружно.

— Мені б із Гришкою побалакати.

— Я його зараз знайду! — пообіцяв хлопець. Отримав ще гривеник, і побіг.

Я залишився біля портьє.

— Слухай, а чи правда, що на твого пана працює сам Іван Карпович Підіпригора? — спитав портьє у мене. Я був при бороді наклеєній, в окулярах, то не впізнав він мене.

— Кажуть таке, але навряд чи. Все ж таки Іван Карпович — найкращий сищик імперії, — засумнівався я.

— А пан твій з одного села з Распутіним! Кажуть, що про все може старця попросити, а той же на государиню впливає. От і виходить, що пан твій надзвичайно впливова людина! Може і самого Івана Карповича найняти.

— Що впливова, то впливова, — кивнув я, сам озирався, де ж хлопець подівся. Щось не було його. Якби той Гришка не злякався і не спробував утекти. А коли спробує, то на чорний хід побіжить.

— Піду пройдуся. Як Гришка прийде, хай мене тут почекає, — сказав я до портьє і пішов.

На чорному ході почекав. Немає Гришки. Аж тут хлопець прибіг. Розгублений.

— Зник Гришка, зник! Все оббігав, а немає його, — аж руками розвів.

— Може, він у номері пану моєму прислужує? — спитав я.

— Ні, тихо там, мабуть, пішли кудись.

— Як тихо? — здивувався я, адже у Піменова мусило все бути гучно, бо ж шампанське привезли, дівок.

— Тихо, нікого немає. Я у двері постукав, не відчинили, — сказав хлопець.

Це вже зовсім дивно було. Вирішив сам піти подивитися, що за тиша. Вже на сходах зустрів трьох чоловіків. Двоє тягнули великий ящик, мабуть, важкий, бо аж хекали, а третій тягнув мішок за спиною. Робітники, у сірих робах, всі в пилюці і павутинні. Мабуть, на горищі щось ремонтували. Я вибіг на третій поверх. Підійшов до дверей номера Піменова, прислухався. А там таки тихо. От зовсім тихо! Постукав у двері. Ніхто не відповідав. Хоч абреки Піменова завжди біля дверей чатували. Сильніше постукав. Нічого. Тут вже узяли мене нерви, я плечем приклався і двері вибив, упав у кімнату, підхопився вже з браунінгом. Побачив на підлозі абреків, які зі стільців попадали, наче клунки. Он біля них самовар і чашки з чаєм. Вина вони не пили, а от чай полюбляли. Підійшов, подивився. Цілі, не вбиті, крові немає, і дихали. Здається, заснули. Далі пройшов, зазирнув до сусідньої кімнати. А там дівки та гості покотом валялися просто на підлозі. Тільки Піменова серед них не було! Я вже і під стіл зазирнув, і до туалетної кімнати. Не було. А ще сейф відчинений, у якому саквояж із готівкою був. Немає саквояжа!

Зрозумів я, що щось не те коїться. Кинувся я до коридору, а там — до вікна, яке у двір готелю виходило. Дивлюся, а ті троє чоловіків, яких я на сходах зустрів, вантажаться у візок із написом «Купець Сердюков: шампанське та інша амброзія». А на візку сидить той білявий зі шрамом, якого я вдень бачив. Аж отетерів я, а вони повантажилися і рушили з місця. Тут тільки до мене дійшло, побіг я до номера Піменова, вискочив на балкон. Візок купецький якраз із арки виїхав. Треба було його зупинити, бо поки збіжу вниз, поки знайду візника, зникнуть — і шукай потім вітра в полі. Я прицілився, спочатку у візок, потім подумав, що там же, скоріше за все, Піменов. Довелося вистрелити у коня. Просто в голову. Той упав, віз наїхав на нього і завалився на бік. Стрибати вниз із балкона було височенько, тож я побіг до сходів.

Коли вибіг на вулицю, побачив, що візок купецький лежить на боку і кінь мертвий поруч. А у візку нікого. Натомість інший візок помчав геть, і он із нього викинули когось. Мабуть, візника. Встигли пересісти нападники. Швидкі. Я озирнувся, побачив авто Піменова Ускочив, а Адам, який завжди там спав, прокинувся вже від пострілів.

— Вперед, Адамчику! Давай!

Той не розгубився, завів двигун, зірвалися ми з місця, об’їхали натовп, що зібрався біля вбитого коня і перекинутого візка, помчали далі. Аби втікачі одразу сховалися у якомусь провулочку, то могли б і загубитися, але узяла їх паніка. Гнали по головній вулиці, і невдовзі ми їх помітили. Потроху почали наздоганяти. Ось уже і поруч були. Нашій появі хлопці з візка не зраділи.

— Пригнися! — крикнув я Адаму, коли помітив руку з револьвером, що вилізла з дверей. Кілька пострілів, одна куля у скло влучила, розбила його. Ну й добре, тепер мені стріляти зручно! Вистрелив. — Жени, Адамчику, жени!

Адам натиснув на газ. Я ще двічі стріляв, коли помічав, що нападники в нас стріляти збираються. Потім ми наздогнали візок і вдарили передком. Візок аж здригнувся, і з нього вилетів ящик. Важкий, аби попав у кабіну, то або вбив би, або скалічив, однак Адам різко крутнув кермо і уникнув зіткнення. Ми ледь із дороги не злетіли, та водій утримав авто. А я вистрелив по конячці. Люблю я коней, і важко мені було по них стріляти, але що тут поробиш. Зашкандибала конячка, візок її штовхнув, вона впала, і візок на бік завалився. Адам по гальмах вдарив, аж закрутило наше авто.

Я головою скло на дверях висадив, але не знепритомнів, вискочив і кинувся до візка. Ось намагався підвестися з бруківки білявий візник. Пригостив його щедро носаком в обличчя, аж покотився той. Я присів, обшукав, знайшов наган, зрадів, бо ж у браунінгу моєму залишився тільки один набій. Відчинив двері до візка. На мене кинувся чоловік із ножем, отримав кулю в обличчя. Жартувати я не збирався. Ще один, скривавлений, підняв руки, третій був непритомний. Адам до мене підбіг. З його допомогою витягнули двох живих босяків, поклали на бруківку поруч із білявим. Люди сходитися почали, але стояли осторонь, боялися. Адам босякам руки в’язав, а я заліз усередину візка. Відчинив великий ящик, той, що босяки несли, коли на сходах їх зустрів. У ящику був Піменов. Непритомний, зв’язаний, із розбитою головою, але живий. Дихав. Я його витяг, наказав Адаму віднести до авто. Сам забрав саквояж із грошима, теж відніс. — Рушай, — наказав Адаму.

Їхали, коли до готелю назустріч поліція