Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

— Здогадуєшся, чим я займаюся?

— А треба здогадуватися? — спитав я.

Він засміявся.

— Та не обов’язково.

— Тоді не здогадуюся.

— Я, Ваню, один із найбільших армійських постачальників. Може, і найбільший. Хоч набої, хоч снаряд, хоч шинелі, хоч хліб солдатський, хоч фураж — усюди я. Війна, Ваню, справа дорога. На мільйони, на десятки мільйонів рахунок, і тут, якщо дурнем не бути, можна вхопити шматок. Хоч мені ж це, Ваню, дуже нелегко. Бо я, Ваню, як і ти, з мужиків. Батько мій тільки на старості в купці третьої гільдії вибився. А я у нього сьомий був, це якщо тільки синів рахувати. Починав із того, що чоботи чистив, потім у трактирі чаї носив. З самого дна починав! Так як і ти, Ваню! Стільки гівна насьорбався, на три життя вистачить! Але виліз. Потроху, помаленьку, на японській пішов у гору, спочатку сам купцем став, третьої гільдії. Жодної копійки мені легко не дісталося, кожну вигризати довелося, кров’ю та потом кропити! Ну, ти знаєш, про що я кажу!

Кивав я. Далі він пішов розповідати, як добре панам, у яких одразу і гроші є, і зв’язки, а на інших дивляться вони як на лайно.

— На лайно, Ваню, на лайно! І хоч я кожного з них зараз можу купити, а все одно для них я лайно! І ти, Ваню, для них лайно!

— Знаю.

— Але ж ми кращі за них, Ваню! Розумніші, хитріші, вміємо робити справи! Тоді чому ми — ніхто, а вони — все?

— Крамольні речі кажете, — попередив я.

— А чого мені боятися? Більшим, ніж є, я вже не буду. Все, дострибнув я до своєї стелі, тепер тільки головою об неї битися! Ані міністром я не стану, ані кимось іще! Купець, торгаш, гроші в тебе візьмемо, а у гості не запросимо, навіть не думай!

— Навіщо вам ті гості? — здивувався я. — Мене б за вухо тягли, то не пішов би, бо у тих панських гостях і нудно, і сумно.

— Ну, що вже не так весело, як у мене, то факт, — посміхнувся Піменов. Трохи заспокоївся, ще випив. — Слухай, Ваню, є у Тулі один фабрикант. Дуже швидкий. Перебиває мені замовлення, заважає всіляко. А ото якби його притиснути? Навчити розуму, щоб знав, куди можна лізти, а куди ні. Узявся б за таке?

— Ні.

— Я заплачу окремо.

— Не про гроші йдеться. Не візьмуся я за це, бо закон поважаю і порушувати його не хочу.

— Та ніхто ж не каже, щоб убити чи покалічити. Достатньо налякати чи знайти щось таке, чим би шантажувати можна було.

— Степане Кузьмичу, я ж охороняти вас брався. І охоронятиму. А все інше — як на двох стільцях сидіти, можна і сраку забити.

Ще побалакали трохи, і пішов Піменов спати, помітно розчарований. Я сподівався, що відпустить він мене, але ні. Тримав при собі, гроші платив вчасно і наперед. Ну а я працював. Явної небезпеки для Піменова не було, хіба що хтось із гостей міг скандал вчинити перепивши, але там Аслан з Ібрагімом розбиралися. Кілька разів ходили за Піменовим філери поліцейські. Погано, до речі, ходили, помітно, і не встигали за ним. Ну, філерів можна було не боятися. А от справжня пригода трапилася у Воронежі. Приїхав я туди першим, перевірив — усе спокійно. Наступного дня зранку і Піменов прибув. Зустрічався з місцевими землевласниками, про закупки хліба домовлявся. Десь по обіді відправив водія до банку.

Водієм у Піменова працював Адам, поляк із Лодзі, трохи дивний хлопець, який днями спав у авто і прокидався, лише якщо треба було кудись їхати. Але грамоту знав і рахував добре, тому Піменов йому довіряв. Адам приїхав до банку, зайшов усередину. Я наказав візнику, з яким за авто їхав, трохи далі зупинитися. Коли повертався до банку, то помітив іншого візника. І згадав, що бачив його вже під готелем. А тепер ось тут. Дивно. Я зайшов так, щоб можна було побачити пасажира. Якийсь босяк із білявим волоссям і шрамом на щоці. Стежив за виходом із банку. А я вирішив подивитися за босяком.

Ось Адам вийшов із повненькою валізою, поклав її на переднє сидіння поруч із собою. Під сидінням був залізний ящик із замком, майже сейф. Потім Адам поїхав до готелю, а босяк почимчикував за ним. Довів до готелю, розплатився з візником і кинувся у натовп. Я, чесно кажучи, такого повороту не чекав, думав, що босяк поїде. Поки розплатився, поки сам побіг, загубив його. Повернувся до готелю, все перевірив. Спокійно. У Піменова була чергова зустріч, а потім планувався обід. З ресторану офіціанти вже привезли два візки з наїдками і накривали стіл. Я на мигах показав охоронцям, щоб були обережні. Вони кивнули. Спочатку ставилися до мене вороже. А потім, коли я кілька разів указав їм на помилки в охороні, почали поважати і дослухатися.

Я спустився на перший поверх, поговорив із портьє. Спитав про білявого босяка зі шрамом. Портьє такого не бачив. Подякував йому полтиною і попросив сповістити, якщо босяк з’явиться.

Коли привезли дівок, хористок. Піменов любив їсти в жіночому товаристві, то й пошелестів сукнями цілий загін до нього у номер.

— Щедрий у тебе пан, найкращих дівок замовив, усіх одразу! — аж засичав від заздрості портьє. — Самого шампанського п’ять ящиків!

Мабуть, якісь важливі гості були сьогодні у Піменова. Я знову пройшовся поверхами. Нічого підозрілого. За дверима номера купця чулися жіночі голоси і стріляло шампанське. Свято, одним словом. Я знову пішов униз. Портьє кивнув мені. Я підійшов. Він покликав якогось хлопчика, що допомагав заносити валізи постояльцям.

— Ось цей каже, що бачив білявого зі шрамом, — показав портьє на хлопця. Той помітно злякався, але коли отримав у руку гривеник, заспокоївся.

— Бачив, бачив, ось вам хрест! Вчора він хлопців наших хмелив! — заторохтів хлопець.

— Яких хлопців?

— Мишку і Гришку, — відповів хлопець.

— Хто такі? — спитав я у портьє.

— Мишка — робітник наш, а Гришка — офіціант.

— А де вони зараз?

— Мишка не прийшов сьогодні. Мабуть, запив, коли вчора пиячив. А Гришка тут, він кабінет вашого пана обслуговує.

Зробилося мені цікаво.

— А ще з ними Митяй, прикажчик купця Сердюкова, був! — розповів хлопець.

— Що за Митяй? — поцікавився я у портьє.

— Він