Владислав Валерійович Івченко - Найкращий сищик імперії на Великій війні

у подорожах імперією, в мене багато зустрічей. Але ж, здається, я запропонував хорошу платню. Ви, Іване Карповичу, очолите мою охорону. Якщо тих людей, що є, виявиться недостатньо, ми наймемо ще, скільки ви скажете. Останнім часом я багато нервував і трохи виснажився. Я хочу найняти вас, щоб більше не боятися, а займатися справами. То як вам моя пропозиція?

— А чи не приверне поява охоронця зайвої уваги до вашої особи?

— Я про це думав. Приклеєна борода, перука, окуляри, ви ж не раз у своїх історіях маскувалися, можна буде робити те саме і зараз.

— Мені треба подумати, — сказав я.

— Звісно. Але справа в тому, що завтра мені треба їхати. Вранці я заїду, щоб вислухати вашу відповідь. — Піменов підвівся. Подав мені руку. — Сподіваюся, ми спрацюємося.

Він не погрожував, не тиснув, справді хотів найняти мене. Піменов поїхав, я влігся на ліжко, замислився. Вранці я вже чекав на нього з торбою своїх речей. Коли він побачив мене, то усміхнувся.

— Бачу, що ви погодилися.

— Так. Але з деякими умовами.

— Сідайте, поговоримо.

Ми сіли. Авто було велике, за водієм одразу два сидіння. На одному розміщувалися горяни, на другому ми з купцем. Він запропонував мені випити.

— Ні, дякую, на роботі не п’ю.

— Поважаю, Іване Карповичу. То що за умови?

— Перша. Я не працюватиму поруч із вами.

— Тобто? — здивувався купець.

— Ви, як і раніше, будете їздити зі своєю охороною, а я за вами стежитиму.

— Стежити? Для чого?

— Щоб побачити, коли на вас спробують напасти. Я так розумію, це люди серйозні, вони спочатку влаштують стеження, а потім уже нападатимуть. Так я дізнаюся про їхню появу першим.

— Я думав, що краще, коли ви будете поруч. Саме ваше прізвище вже може відлякувати ворогів. Ви ж як козир!

— Коли про мене знатимуть, я буду засвіченим козирем. А справжній козир той, про який ніхто не здогадується. Я постійно буду з вами, але завжди трохи збоку, позаду чи попереду. Це дасть нам змогу викласти козир тоді, коли знадобиться.

Піменов замислився, потім усміхнувся.

— Що ж, може, ви і маєте рацію. Які ще умови?

— Гроші мусять потрапляти на рахунок банку. Щодня.

— Я платитиму на тиждень уперед. Що ще?

— Куди ми зараз їдемо?

— До Нижнього Новгорода, є там справи.

— Тепер мені треба буде знати про плани поїздок заздалегідь.

— Домовилися.

Далі ми працювали, як я і хотів. По приїзді до міста Піменова завжди чекали найняте авто і шикарний номер у готелі. Я приїздив на день раніше, вивчав, що і як, потім чекав у готелі купця. Наступного ранку моя присутність біля входу в готель означала, що все спокійно. Авто зупинялося, Піменов зі своїми людьми ішов до великого номера на кілька кімнат. Я зупинявся на тому ж поверсі, в меншому номері. Нишпорив готелем, спостерігав за людьми, які приїздили до Піменова Людей було чимало, видно, що всі багаті та впливові. Вони про щось домовлялися з Піменовим і зазвичай виходили задоволені. Хтось із них приносив Піменову товсті конверти з грошима, а хтось, навпаки, отримував їх. При Піменову завжди був саквояж із готівкою, де лежали великі суми, десятки тисяч рублів. Частенько він посилав водія до банку, або зняти гроші, або покласти їх на рахунок. У такому випадку я їхав із водієм. Охоронці ж завжди залишалися при Піменові.

Ті охоронці, одного звали Аслан, другого Ібрагім, були надійні хлопці. Добре стріляли, носили з собою по два револьвери, могли швидко скрутити людину, ніколи не пиячили і російською майже не розмовляли. Можливо, щось розуміли, але говорити не говорили. Я знав, що раніше охоронців було четверо, але один загинув, а одного важко поранили під час замаху на Піменова. Цей замах стався у Києві, де купець був у справах. Невідомий чоловік чекав на Піменова в готелі, потім вихопив два парабелуми і почав стріляти. Піменову дуже пощастило, що один із пістолетів заклинило. Нападник зробив лише три постріли замість шести. Але і їх вистачило, щоб убити одного охоронця і поранити другого. Потім чоловіка застрелили. Виявилося, що це колишній офіцер. Я спробував щось дізнатися про замах, але виявилося, що всі відомості про ті події засекречено. Навіть поліцію не викликали, на місце прибула військова контррозвідка і забрала тіла, наказавши всім мовчати. Чомусь Піменов не став шукати тих, хто стояв за нападником. Мабуть, знав.

А може, у нього справді не було часу. Бо він постійно їздив по всій імперії. Нижній, Казань, Ростов, Тифліс, Самара, Харків, Єлисаветград, Одеса, Київ, Москва, Петербург, Ревель, Єкатеринбург і далі по колу. Ніде більше двох днів він не засиджувався, а я, відповідно, теж. Вдень нескінченні зустрічі в номері, куди приносили випивку та наїдки, а частенько приводили і веселих дівчат із музикантами. Тоді починалася гульба, яка тривала до ранку. Я весь час був поруч, але не світився. Горяни обшукували гостей і стежили за порядком у номері, я ж чатував у коридорі, спускався до холу.

Якось у Ярославлі я дочекався, поки пішли останні гості, якісь багаті фабриканти, про яких я дещо дізнався, поговоривши з їхніми водіями. Все було спокійно, охоронці зараз мусили зачинити двері номера, я готувався спати, коли мене покликав Піменов. Я зайшов усередину. У одній з кімнат стояв стіл, весь заставлений їжею та напоями. Тут-таки сиділи дівки, яких привезли аж на трьох екіпажах.

— Ванюшо, як хочеш, вибирай якусь або двох і забирай собі. До ранку все сплачено, — запропонував Піменов.

— Дякую, я краще посплю.

— А ти якийсь до жінок спокійний. — Купець придивився до мене.

— Коли працюю, то так.

— Поважаю я тебе, Ваню. Нечасто у нас таку людину зустрінеш, щоб із правилами. Щоб не загуляла. Скільки ти нашій людині не плати, а все одно ж загуляє, тварина така! Тому і горян в охороні тримаю, бо дисципліновані. І ти теж наче німець якийсь. Ну, не хочеш баб, хоч їжі візьми, випий чогось.

— На ніч не люблю.

— Диви, який ти молодець, Ваню! — Він налив сам собі. — Ти сідай, сідай. А цих дівок виженіть звідси, щоб не заважали!

Охоронці дівок прибрали, самі вийшли, залишивши нас удвох. Відчував я, що налаштований був Піменов на розмову. Знову не посплю.

— Ну, як тобі працюється, Ваню?

— Добре.

— Важко?

— Так.