Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

Глава 36.

Вранці Ялін дивився на нас із задоволеною посмішкою. Бадьорою була тільки я.

— Хтось забув, що таке навчання в академії.

— По вас діти не лазили вночі, — буркнув Дік.

— А по решті теж топталися.

— Ні, просто відвикли, — зітхнув Гор — гаразд, що вже, давайте розімнемось і підемо на смугу перешкод.

До кінця розминки троє татусів були блідими.

— Відвикли, — сказала я, — смугу перешкод навіть звичайнісіньку вже не пройдете.

— Ось виразка! — сказав Рей.

На смугу перешкод прийшов сьогодні ще Лішкорт і Анрес. Тейлін, побачивши брата, зрадів, міцно стиснув в обіймах. Раніше, коли ми проходили цю смугу з магістром тільки вдвох, то доходили до кінця. А як сьогодні буде, не знаю. Коли зайшли в приміщення, в якому була зроблена смуга перешкод, то було відчуття, що ми потрапили на гірське плато.

— Веди, — сказав Тейлін, — не розтягуємося. Тримаємося максимально компактно.

Я одразу перетворилася і подивилася на інших. Слідом перетворився магістр із братом і Алекс.

— Хм, гаразд, — сказав Гор і перетік у другу іпостась.

Слідом за ним Дік і Рей. Ніхто не ліз переді мною, хоча відчуваю, що Алекс хоче прикривати мене. Лизнула його в ніс і муркотнула. Потім на мить прикрила очі й звернулася до дару. Дорогу, якою рухатися, побачила одразу. Рикнула, попереджаючи, і понеслася вперед. Магістр Ялін біг ліворуч від мене. Єдиний про кого я переживала, був Лішкорт. Почула його смішок і голос у себе в голові.

"Не переживай, я не відстану".

Гірське плато ми буквально пролетіли і коли опинилися біля скель, довелося максимально компактно зібратися. Лішкорт лаявся вголос і накрив нас щитом від каміння. Але те, з якою швидкістю і вилянням проходили небезпечну ділянку, його здивувало. І його щит не знадобився, а скоріше тільки нерви йому заспокоював. Гейзери з кислотою ми пролетіли не помітивши, а біля болота я зупинилася і роздратовано гаркнула.

— Кішки не люблять воду, — єхидно сказав Лич, я на нього зло гаркнула. — Гаразд мовчу. І спасибі, що нагадала про магію. Але в мене вона спрацювала.

Я прикрила очі і переглянула стежку. Я буду по вуха в цій рідині. Зло заричала і полізла у воду. Слідом Алекс, потім Тейлін і решта котів, а замикав Лішкорт і Анрес.

— Та не лайся ти так, відмиємо твою шкурку. І взагалі, це все ілюзія.

Я зло йому гаркнула, що це все правдоподібна ілюзія з відчуттями, і якщо його щось цапне, буде вельми реально. На середині болота завмерли.

— Чого чекаємо? Гаразд, мовчу, усім тихо.

На Лішкорта всі дуже красномовно подивилися. Бо звуки видавали тільки ми з ним. Я гарчала, коли злилася, а він розмовляв.

Повз нас пропливла "колода". Відчула, як за мною напружився Тейлін, він упізнав нечисть, яка замаскувалася під колоду. Пішли тільки через десять хвилин. Притому мені довелося навіть плисти. Коли вибралися, я навіть обтрушуватися не стала, одразу побігла далі і за мною ледь встигали. Довелося пробігти вузькою стежкою біля стрімкої стіни, а потім знову було поле з гейзерами, тільки вже з окропом, а за ними були сипучі піски.

Тут довелося почекати всю нашу компанію. Ніхто не загубився і не постраждав. Коли всі зібралися, я тихо гаркнула і повільно пішла до гейзерів.

— А чому так повільно? У сенсі ми нікуди не поспішаємо?! Гаразд, не буду дратувати, і кошенята, не розтягуємося, ззаду зараз рвоне. Я трохи прискорилася і почала погаркувати, підганяючи. Лішкорт не замовкав, чим дратував усіх. На сипучих пісках я на нього подивилася дуже красномовно.

— Мовчу і магію не застосовую.

Фиркнула і пішла не гребенем піщаного бархану, а схилом. Пастки, як і місцевість, змінювалася дуже різко і часом одну місцевість змінювала кардинально інша. Не знаю, що нам потім у реальності дістанеться, думаю, будемо готові. Бархан пройшли ланцюжком один за одним, благополучно. А потім був рівний майданчик і вдалині знайоме дерево. Тут уже Лішкорт напружився.

Я пішла по краю кам'яного плато з одного боку, а з іншого був різкий обрив. Але я бачила й відчувала, що по центру йти не можна, там замаскована нора величезного павука, а лич надто голосно ходить. Зупинилася і подивилася на нього, потім на Анреса.

— Та ти серйозно?! — одними губами запитав він.

Анрес штовхнув його головою і показав, мовляв залазь. Уже коли майже пройшли половину галявини, зрозуміла, що треба бігти і швидко. Рикнула голосно і рвонула з місця великими стрибками. Усі рвонули за мною. Лішкорт з Анресом були останніми і він ще примудрявся коментувати й лаятися так, що в мене виникло бажання покусати його. Змогли втекти, добігши до дерева, зупинилися. Тут вирішила спочатку перевести дух, а потім лізти по дереву.

— Ненавиджу диких павуків! — прошипів Лішкорт. — Тут як ліземо?

Я подивилася на Лішкорта і дерево. Показала йому, як ми будемо з хлопцями підніматися і як дерево буде трястися. Надала йому вибір.

— Біля центру полізу. Ну що кошенята, вперед.

Тейлін першим поліз по центру, а я застрибнула з місця на нижню гілку і стала далі перестрибувати. Дерево ожило і почало трястися. Поруч зі мною застрибнув Алекс і тримався поруч. На верхівці було трохи тісно. Дерево довелося кусати Гору, бо він був ближче. Він так на мене подивився, побачивши, що треба зробити, але куснув як треба. Коли воно завмерло, ми миттю стали перестрибувати на скелю з рівним зрізом. Останнім перестрибнув Анрес і дерево так здригнулося, що якщо хто був, упав однозначно.

— Куди далі і де тут кінець?

Перед нами впав павук метрової висоти. Я шарахнулася так, що мало зі скелі не злетіла. Добре, що Анрес дав лапою під зад, і я налетіла на павука й миттю від нього відскочила, зло шиплячи. Але павук теж шарахнувся від мене. Дар знову спрацював і показав, що потрібно бігти щодуху. Вибігли ми вже в залі.

— Твою ж... — вилаявся Лішкорт — і це не всі пастки, які ти дрібна записала? Це просто... — він загнув так, що я зависла, слухаючи це.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍