Вікторія Хорошилова - Новий світ. Провидиця. Книга 2, Вікторія Хорошилова

Тиждень просто пролетів, ми й не встигли помітити, а вже час додому збиратися.

— Де ви будете жити? — запитала мама, при цьому видно, що вона нервує, не знає, куди руки подіти.

— Мам, якщо можна, я в Алекса житиму?

Мати посміхнулася і змахнула сльозу розчулення.

— Зовсім виросла моя дівчинка, — мене міцно обійняли, — звісно, їдь, а то племінники вам навіть усамітнитися не дадуть. Тільки приходьте в гості, хоч іноді.

— Обов'язково мам.

— І кімнату ми твою розбирати не будемо, — сказав батько — раптом ви з ночівлею прийдете. Тільки колекцію раджу забрати. А то втомився латати захист, а без нього ляльок розтягнуть і потім не зберемо.

— Перенесемо сьогодні ж, — сказав Алекс, — мені самому ця колекція подобається. І бачив ще низку лялечок, якими її доповнити.

Батько замаскував сміх кашлем.

— Вони їх потім своїм дітям даватимуть гратися, — сказала мама батькові з усмішкою.

— Я подумаю, — сказала серйозно. — Це мої ляльки!

Тут уже мама почала сміятися і батько не криючись.

— Буде видно рідна.

Перевезли свої речі, залишивши тут, тільки на випадок ночівлі і кілька комплектів, щоб було можна переодягнутися. Дітвора проводжала мій стелаж із ляльками кислими обличчями. А я, зайшовши в будинок Алекса, зрозуміла, що я тут уперше як дружина, посміхнулася сама собі — я дружина, він мій чоловік.

Було несподівано отримати повідомлення від магістра Яліна:

"Сподіваюся, ви відпочили і наніжилися. Необхідно всією компанією готуватися до проходження смуги перешкод. Чекаю завтра в академії, вранці".

Алекс прочитавши повідомлення сумно зітхнув:

— Відчувається куратор, він нас теж ганяв так, що здохнути хотілося. Перешлеш Гору?

Просто кивнула й одразу відправила Гору та іншим хлопцям. Вони з'явилися в нас удома протягом години. До того ж Гор якийсь змилений.

— Що сталося? — а потім побачила, чим його дружина потішила — Вітаю, донька це добре.

— Ми просто не планували і оберігалися.

— Прямо на всі сто відсотків? — запитала з усмішкою — Якийсь раз забули.

Гор залився фарбою збентеження і став пунцового кольору.

— Нічого, Дерек теж не знав, що якщо так, то кошенята одразу будуть.

Тепер ще й Алекс почервонів.

— А ти чого ніяковієш?

— Гор, відгороджуйся і не транслюй!

— А ти не заздри, — фиркнула я. — Ми б теж уже кошеня отримали, якби твоя мама не просвітила мене заздалегідь. До скількох завтра в академію йдемо?

— До восьмої.

— Завтра, взагалі-то, субота! — обурився Дік — я хотів відіспатися!

— Ми можемо і без тебе сходити, я ж нікого не змушую йти.

Хлопці одразу зрозуміли, куди я не змушую йти.

— Ні! — хлопець прямо зашипів — Навіть не думай без нас сунутися! Маленька ще!

— Дік, не шипи на мою дружину, — Алекс сказав таким тоном, немов маленьких дітей розбороняє.