Лана Кохана - Наречені на свята, Лана Кохана

***

***

Ми ніжилися в Тимошевому ліжку.

Пругкий матрац, накрохмалена постіль. Важка ковдра огортала розморені парким душем і оргазмом тіла. Грайливі вогники свічок на приліжковій тумбі заспокоювали. Запах лемонграсу змішувався з ароматом шкіри Тимоша й нагадував про літо серед зими.

Я лежала на Тимошевих грудях і пальчиком виводила візерунки коло його серця. Його пальці, ледь торкаючись, гладили мене вздовж хребта.

— Як гадаєш, ми маємо повернутися? — спитала я тихо, майже нечутно — сонно.

— Напевно, та. — Тиміш позіхнув. — Але мені тут так добре…

— До дванадцятої є ще година. Можемо повалятися хвилин п'ятнадцять, а тоді — у путь.

— Якщо мені не зраджує пам’ять, ти винна мені бажання, — сказав Тиміш із заплющеними очима.

Пальці вверх по хребту, пальці вниз по хребту.

— І чого ж ти хочеш?

— Залишитися навічно ось так.

— В обіймах?

— І голими.

Я захихотіла, Тимошеві губи й собі розтягнулися в лінивій усмішці.

— Там і твої родичі на зв'язку.

— А оце вже інша справа! — пожвавішав Тиміш.

Я, щоправда, не зрозуміла, чому саме він так зрадів, тож уточнила:

— Га?

— Не треба нікуди йти — ми приєднаємося до них по відеозв'язку, — пояснив він.

— А-а-а. Але для цього однаково доведеться вдягатися, — зауважила я, і Тиміш надув губки.

Він був таким милим, що я не стрималася: укусила його за ключицю, а тоді чмокнула місце укусу — і ми засміялися.

— Дзяв! — почулося плюшеве десь біля ліжка.

Я підвелася на ліктях, щоб побачити Трету. Вона мляво, напівсонно вихляла хвостиком і штурхала носиком картатий плед, що притягла з собою.

— Схоже, ми її розбудили, — сказала я Тимошеві. — Тепер вона хоче до нас.

— Тягни! — зазивно махнув рукою він.

Затягнути вийшло тільки з пледом, отож Тиміш покрив ним нижню частину ковдри.

Трета спробувала скинути мою руку з Тимошевих грудей, але я була незворушна, тому щеня фоскнуло й умостилося на ковдрі між нами. Звернулося клубочком, заплющило оченята і я-як засопе!..

— Нам краще не привчати її до цього, — потер моє плече Тиміш. — Можемо після свят сходити в зоокрамницю, обрати їй ліжечко.

— Ой, так, але то треба зі Златою радитися.

— Нащо?

— Ми ж із нею разом живемо, не забув? А ця штука стоятиме посеред хати. Раптом ми оберемо, а вона потім колір забракує?

— О, то ти хочеш ліжечко туди?

— Так, а куди ж ще?

— Сюди. Ти ж братимеш Трету з собою, коли лишатимешся в мене.

— О, а я лишатимуся?

— А ти ладна після сексу кудись іти?

— Туше, — зіщулилась я.

— Ми можемо купити два ліжечка, — запропонував тоді Тиміш. — Одне буде у вас зі Златою — постійне, а друге — у мене…

— На випадок шурхань, — закінчила я, і Тиміш гигикнув:

— Типу того. Але я був би радий, якби ти лишалася в мене й без сексу. Ну, знаєш, якщо захочеш пообіймати когось уночі. Чи якщо синоптики віщуватимуть грозу…

Я поцілувала його. Неспішно, чуттєво, тепло.

— Згода, — шепнула в губи.

І повернулася до вимальовування візерунків коло його серця. Відтак помітила блиск на підмізинному пальці.

— Тимоше?

— Га?

— Ти забереш каблучку?

Я продемонструвала рубін як відповідь на скинуту брову.

— О, нє, вона твоя.

— Ні, я не можу.

— Можеш.

— Це надто.

— Я купував її для тебе.

— Для плану, — виправила я. — Це ж фікція.

— Це символ.

— Провалу?

— Свободи. Хай і не так, як планувалося, але ж я не мушу одружуватися. І я тут, з тобою.

Тиміш взяв мою долоню у свою, підніс її до губ і легенько чмокнув.

— Хіба це схоже на провал?

Здавалося, щоки стали ще гарячішими. Я прикусила губу.

— І… я можу покласти її в коробку? — запитала тоді.

— Якщо бажаєш. А можеш… — Тиміш стягнув каблучку з мого підмізинного пальця й вдягнув її на середній: — …носити ось так. І з гордістю демонструвати всім.

— Особливо Тоні?

— Особливо Тоні.

Він покрутив каблучку, ліпше її припасовуючи. Тоді торкнувся місця на підмізинному пальці, де лишився білий слід, і його вдумливий погляд прискорив моє серцебиття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍