Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Молодіжна проза » Наречені на свята, Лана Кохана 📚 - Українською

Лана Кохана - Наречені на свята, Лана Кохана

83
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Наречені на свята" автора Лана Кохана. Жанр книги: Молодіжна проза.
Книга «Наречені на свята, Лана Кохана» була написана автором - Лана Кохана. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Наречені на свята, Лана Кохана" в соціальних мережах: 
Тиміш і Ліза дружили все життя, кохались одне літо, а вдавати наречених домовилися лише на свята. Їхній роман у минулому, їхні почуття... звісно, теж. Тиміш хоче уникнути шлюбу на розсуд батьків, а Ліза... Ліза геть не вміє брехати. Однак чого тільки не зробиш заради друзів, еге ж? І в Карпати поїдеш, і гарячий шоколад варити навчиш, і зрештою переконаєш його родичів, що таки ні, ти дійсно не «веремінна».

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 146
Перейти на сторінку:
Розділ 1. Тринадцятирічний бублик

Розділ 1. Тринадцятирічний бублик

Я сиділа на дивані в позі кренделика й перебирала спогади. Ну, знаєте, старі світлини, листи й вітальні листівки… Декоративні скриньки напхом напхані різноманітними скарбами: переважно милими дрібничками, як-от: браслет із бусин і бісеру, що його Злата подарувала мені на знак вічної дружби ще у третьому класі, чи гребінець із чудернацькими візерунками, якому бракує одного зубчика, — саме цим гребінчиком бабуся розчісувала мені волосся перед сном, коли я приїздила до них із дідусем на вакації.

Є серед усього цього добра й абсолютно безглузді (для когось, але не для мене) абищиці на кшталт черепашки з лазуриту, яку я виканючила в мами під час першої подорожі до моря, чи каменюки в білу крапочку, яку я з того ж моря виловила.

І якщо з черепашкою все зрозуміло — вона вінтажна і блискуча, — то камінчик може скидатися на непотріб.

Але ж ніт.

Мені було п'ять, я ганяла чайок на пляжі Євпаторії, коли раптом побачила його. Мені воно було треба. Я кинула лозину й рішуче рушила до води. Відтак повзала навкарачки, шукаючи саме той камінчик, і не зважала ані на мамині застереження, ані на підступні хвилі. Мене ледь не змило в Чорне море. Мама вчасно вихопила мене із води — я ще з пів години відкашлювалася й потирала пекучі очі, але камінчик не впустила. І пишалася собою понад усе.

Я потерлася об нього носом. Пахне бризом, досі.

— Гей! — обурилася, коли хтось висмикнув у мене навушники.

Тепер Тейлор Свіфт співала, що вони «Ніколи, ніколи й нізащо не будуть разом знов» [1], з яскравих подушок дивана. Злата перехилилася через його спинку:

— Лише на пів години тебе саму лишила, а ти знов за рибу гроші!

— Узагалі-то на три години, — бовкнула я й згорнула плейлист.

Просто хтось геть не відчуває плину часу серед сотень примірювальних, вішаків і запопадливих консультантів, охочих впихнути тобі нову колекцію не-зрозумій-чого «за найнижчими цінами».

— Це шо? — строго запитала Злата, потягнувши на себе кутик пледа.

— Це мені холодно, — щільніше закуталась я.

— Лізонько, сонечко… у квартирі двадцять три! Нам батареї врубили, наче за осінь борг повертають, тож годі брехати. Це той плед, шо його тобі моя мама зв'язала, так?

Я промовчала. Вона ж знає, що так. Її мама зв'язала нам однакові. Точніше, усім своїм дітям і мені. Тиміш свій загубив, коли подорожував Європою, Златиним повечеряла міль, доля двох інших пледів мені не відома, а от мій — цілісінький. І такий же кусючий, як і десять років тому.

— Отже, ти знов обмазуєш шмарклями мою канапу, — констатувала подруга, відкидаючи пшеничні пасма за спину. — Знаєш, як важко було натягувати цю тканину?

— Та навіть ти не знаєш! Це ж хлопці з філологічного натягували.

— Але я її розписувала. Ручна робота — це тобі не забавки для рюмс!

Я пирхнула:

— Чула щось про ностальгію?

— Ага, але то, шо в тебе, зветься «шиза».

— Ось! — Я тицьнула в неї браслетом, який вже встигла на себе натягти. — Це ти мені плела, на знак вічної дружби, пам'ятаєш?

Злата торкнулася бусинок, покрутила деякі, усміхнулася. І в мить, коли я менш за все того очікувала, шльопнула мене гумкою, на якій браслет тримався.

— Трясця! Боляче!

— Геть не так боляче, як на тебе дивитися! Я гадала, ти давно викинула весь цей мотлох.

— Мотлох я й викинула — а це не він.

— Та невже?

Злата обійшла диван і плюхнулася поруч зі мною. Сунувши руку в коробку, що стояла на столику, вона дістала надкушений бублик. Словами її погляд було годі й передати.

— Воно мені треба, — вказала я пальчиком на те, що колись було їстівним.

— Воно — це шо, Лізо? Біологічна зброя? Скільки років цьому обкусишу?

— Тринадцять.

— Тринадцять?! — скрикнула Злата.

— Ти не розумієш — це обіцянка.

— Яка в біса обіцянка? Тобі було вісім!

— А Макар вже пообіцяв мені руку, серце й бублик.

Златі кортіло щось сказати: вкриті блиском губи рухалися — звук не линув. Я уявляла, як за кілька секунд вона набереться духу й гаркне: «Якого дідька, Лізо?! Він же тебе зрадив!». «Двічі», — підтакну тоді я. «З твоєю ж сестрою!» — поведе далі Злата. «Половинчастою», — вкотре нагадаю я.

Однак у реальності Злата й надалі мовчала. Склала губи бантиком, покачала головою.

А потім узяла й запхала мій бублик собі до рота!

— Ти що робиш, дурепо?! — заверещала я й кинулася до неї. — Сплюнь! Фу! Ану, плюнь, я сказала!

Злата відбивалася від мене руками, ногами й диванною подушкою. Я почула хрускіт бублика. Не знаю, чому було болючіше: моєму серцю чи Златиним зубам.

— Він же зіпсований, — кректала я й тисла на її щелепу. — Ще й лаком укритий. Траванешся, ну!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 ... 146
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наречені на свята, Лана Кохана», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Наречені на свята, Лана Кохана"