Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

– А скільки ви сплачуєте податку?

– Як я вже сказав, високосте, я сплачую, як і всі – з кожного будинку десять цехінів на рік.

– Тобто шістдесят цехінів?

– Атож, шістдесят цехінів.

– Незалежно від розмірів цих будинків?

– Так заведено в Страмбі, високосте, і так визначено законом ще з тих часів, коли Страмба була маркграфством.

– Виходить, бідак, власник жалюгідної халупи з двома вікнами, сплачує за неї такий самий податок, як ви за свій палац?

– Сплачує, точніше, мав би сплачувати, але тут постійно виникають труднощі, бо громадяни сплачують податки дуже неохоче.

– Ну, тоді я скасовую цей дивний закон і пропоную запровадити новий, згідно з яким податок за будинки залежатиме від кількості вікон: один цехін за вікно. Тоді бідняк, у хатині якого лише двоє вікон, платитиме не десять, а всього два цехіни на рік, а ви за один тільки свій палац, у якому, як я гадаю, не менш як сорок вікон, будете сплачувати щонайменше сорок цехінів; це поширюватиметься й на всі інші будинки в столиці. Цей закон матиме зворотну силу й на весь минулий рік; тим, кому за цим новим законом належить сплачувати менш як десять цехінів, гроші доведеться повернути. Хтось хоче щось сказати?

Молодий Мачісте в окулярах несміливо підніс руку.

– Ну? Я слухаю, – заохотив його Петр.

– Новий закон, – сказав Мачісте, – який ваша високість збирається запровадити, звичайно, незмірно справедливий, але…

– Які ще «але»? – урвав його Петр. – Якщо він справедливий, то все гаразд.

– Так, звичайно, все гаразд, але я боюся, що це коштуватиме дуже дорого, – сказав Мачісте.

– Дорого? Для кого?

– Для державної скарбниці, – відповів Мачісте. – Бо якби ваша високість зволила звернути увагу… я хочу сказати, якби ви пройшлися всіма вуличками, з яких складається наше місто, ви помітили б, що абсолютна більшість страмбських будинків, скажімо, дев’яносто п’ять відсотків, мають менше ніж десять вікон, а такий будинок, як у дона Тімонеля, з сорока вікнами, як зволила припустити ваша високість, виняток. Тож якщо доведеться всім громадянам, чиї будинки мають менше ніж десять вікон і які сплатили десять цехінів, повернути їхні гроші, то для державних фінансів за нинішньої ситуації це буде не порятунок, а навпаки – неприємний і відчутний, якщо не смертельний удар.

Спантеличений Петр якусь хвилину мовчав.

– Я дуже неохоче відкликую свою пропозицію, – озвався він нарешті, – бо вона справедлива. Але при всій своїй справедливості, як видно, суперечить основній меті – збагатити державну скарбницю, через те я уповноважую вас, секретарю, в найкоротший термін детально розробити новий проект, такий, щоб моя головна ідея – приперти до стінки власників усіх будинків – була збережена і щоб бідарі вільніше відітхнули, а державна скарбниця збагатіла.

– Я так і вчиню, високосте, – сказав Мачісте й щось ретельно занотував до свого записника.

– Але на цьому, – вів далі Петр, – мій захопливий діалог з доном Тімонелем не закінчився. І я вас запитую: які ще податки, крім цих шістдесятьох золотих монет, ви сплачуєте щороку?

– Як член Великої ради, – відповів дон Тімонель, – я, за законом, увільнений від усіх інших податків.

– Отже, податків ви не сплачуєте, а за те, що засідаєте в Суді дванадцятьох, навпаки, отримуєте пристойну винагороду, – сказав Петр.

– Мізерне відшкодування, високосте, – заперечив дон Тімонель. – Судові розгляди забирають неймовірно багато часу, а час, як кажуть, гроші.

– Ну, тоді це відшкодування я скасовую, – сказав Петр. – Хто не хоче засідати в Суді дванадцятьох тільки тому, що вважає це почесним громадянським обов’язком, нехай відмовиться від цієї посади. Хто пристає на мою пропозицію? Дякую, бачу, що пристають усі. А що стосується привілею членів Великої ради – не сплачувати податків – то цей привілей я теж скасовую. Це смішно, обурливо і незбагненно, що ремісники цехів і дрібні торговці сплачують податки, тим часом як найбагатші з-поміж них, котрі репрезентують їх у Великій раді, від податкової повинності увільнені. Мені добре відомо, що це узвичаєна практика, запроваджена в усьому світі, – наприклад, у моєму рідному місті Празі коншели теж увільнені від податків, – але це не є підставою для того, щоб таке неподобство я терпів і тут, у Страмбі, яку я хочу зробити і зроблю, можете мені повірити, – взірцем того, якою має бути гармонійна і щаслива людська спільність, про яку мріяли Платон і Томас Мор. Ох, синьйори, сутужно вам доведеться, я вас попереджую, сутужно! Реформи, котрі я запроваджував досі, – скасування посту й припису євреям носити жовті кружальця, заснування університету, – це були тільки дрібниці й абищиці, з їхньою допомогою я лише перевіряв свої можливості; як бібліотекар, котрому доручили впорядкувати занедбану книгозбірню, найперш роззирнеться довкола, підніме з підлоги чийсь недолугий твір і покладе його на стіл, перед тим як розпочати свою справжню працю – класифікацію, облік і переставляння. Тепер ми зіткнемося з найсерйознішим і найболючішим – з питанням грошей, питанням податків, питанням державних доходів. Та оскільки я вояк і дипломат, а не фінансист, то ці питання я переношу на розгляд нашого чергового засідання і наказую вам, Мачісте, підготувати докладний і вичерпний проект суворого оподаткування великої власності. А поки що дякую вам, синьйори, за вашу увагу і виняткове порозуміння.

Петр вийшов, і в Великій раді на хвилю запала тиша, яку першим порушив молодий Мачісте в окулярах. Він сердито пошпурив свій записник, куди недавно щось занотовував, і підвівся.

– Синьйори, я вас залишаю, – мовив він роздратовано. – Заради цього справедливого герцога я не збираюся підбурювати проти себе кожного, хто в Страмбі має вагу, гроші й становище. Ще сьогодні я спакуюсь і поїду до тітки; на околиці Умбрії