Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

Захоплюючий, гостросюжетний твір відомого чеського письменника (1909–1983) про важливі події в країнах Європи в епоху середньовіччя, про авантюрні пригоди сина празького алхіміка Петра Куканя із Кукані. Досягнувши високого становища, він стикається з королем Чехії й імператором Священної Римської імперії Рудольфом II, римським папою, італійськими герцогами. Петр завжди намагається творити добро й прагне справедливості, але його на кожному кроці переслідує злий фатум, і він тільки дивом рятується від смерті.

Владімір Нефф
КОРОЛЕВИ НЕ МАЮТЬ НІГ

Vladimír Neff
KRÁLOVNY NEMAJÍ NOHY
1973
Притча про доброго чоловіка, долю якого оплакала прекрасна чарівниця

Перед тобою, читачу, перша книга трилогії чеського письменника Владіміра Неффа «Королеви не мають ніг», роману, який вважається одним із найчитабельнших творів історичної белетристики на своїй батьківщині. Трилогія «Королеви на мають ніг», «Перстень Борджіа» та «Прекрасна чарівниця» наближається до історичної.

Історичний роман як такий – явище вельми складне й багатоманітне в світовій літературі; здається, жоден прозовий жанр не має стільки видів, підвидів, такого видового розмаїття; не дивно, отже, що історична белетристика щодо читабельності займає одне з перших місць, адже не секрет, що і в нас, на Україні, навіть невибагливі історичні романи на полицях книгарень не залежуються. Причину цього явища зрозуміти легко: з одного боку, читач має цілком зрозуміле прагнення історичного пізнання; з другого – історичний антураж дає авторові змогу вільної побудови найрізноманітніших сюжетних структур, що також приваблює читача; крім того, читач залюбки проводить паралелі до живої реальності; зрештою, й автори користуються історичною формою, аби вільніше висловлювати сучасні думки і ставити сучасні проблеми. Таким чином, з читачем відбувається подвійна – текстова й підтекстова – розмова, автор узагальнює й типізує факти й людські образи, абстрагує проблему відповідно до загальнолюдського гуманістичного ідеалу, тобто по-своєму звільняє ідею від намулу, як писав Євген Плужник, «музею дрібниць» сьогодення.

Не зайве буде привести щодо цього класичні слова Івана Франка з його передмови до «Захара Беркута»: «Повість історична – се не історія… Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика й повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами», і далі: «Праця історична має вартість, коли факти в ній представлено і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна». (Твори: В 50 т. – Т. 16. – С. 7).

Історичний роман у різні часи переслідував різні цілі: романтики хотіли нагадати про історичне минуле (мета «нагадування» ставилася в українській літературі ще літописцями початку XVIII століття і авторами відомої драми-декламації «Милість божа»), та бачили в минулому ідеальну суспільну модель (взяти хоча б для прикладу «Майстра Мартіна-бондаря та його челядників» Е. Т. А. Гофмана або ідилії Пантелеймона Куліша), реалісти розвивають патріотично-пізнавальний історичний роман чи повість, подають близьку до реальної картину історичного минулого, але підпорядковують ідею твору потребам сучасності, як це визначає й Іван Франко. Знамените визначення Александра Дюма, що історія – цвях, на якому він вішає свою картину, досить точно відбиває цю позицію. Бажання зацікавити читача сприяє розростанню сюжетної вигадливості, через що герой починає наділятися суперрисами і з волі автора проходить низку найдивовижніших випробувань, зчаста й авантюрних, отже, й з’являється так званий авантюрний роман – твори А. Дюма стали тут класичним еталоном, як і романи Вальтера Скотта; обидва вони значно вплинули на подальше вироблення форм історичної белетристики. В нашій же літературі першим зразком авантюрно-патріотичної повісті можна назвати «Марусю» Марка Вовчка, якій, до речі, судилася популярність не так у нас, як у Франції, навіть в Італії, а зразком вальтерскоттівського роману стала «Чорна рада» Пантелеймона Куліша. Пізніші романи Михайла Старицького, Івана Нечуя-Левицького, Алоїса Їрасека, Генрика Сенкевича та інших якнайбільше відповідають визначенню роману патріотично-пізнавального. Михайло Старицький, зокрема, творячи величезні історичні полотна, фактично популяризував факти історичних монографій Миколи Костомарова і писав їх російською мовою, зокрема, й тому, щоб зацікавити рідною історією ту частину українців, котрі втратили рідну мову та зв’язок з рідною землею й асимілювалися. З виховною метою пишуться історичні романи й для молоді.

Як реакція на таке відверто тенденційне пристосування історичного роману, постав у європейській літературі роман факту, чи, як його називали, археологічний (архівний) роман, котрий близько підходив до роману-есе і ставив перед собою завдання скрупульозного відтворення історичної минувшини. В українській літературі видатними представниками такого типу літератури треба назвати академіка Ореста Левицького з його «Волинськими оповіданнями», а в пізніші часи Наталену Королеву, яка, сама археолог і глибокий знавець середньовіччя, створила ряд романів та повістей, що вражають своєю об’єктивною фактографічністю.

Від Вольтера з його «філософськими повістями» бере початок історичний роман-притча, який кладе в основу оповіді елемент мислительний, спробу віддати в чіткій художній моделі велику проблему людського буття – блискучим зразком цього жанру я назвав би «Йосипа та його братів» Томаса Манна і «Фараона» Болеслава Пруса, а в українській літературі «Авірона» та «Довбуша» Гната Хоткевича. Як на мене, вершиною цього жанру треба б назвати твори сучасного англійського письменника Вільяма Джеральда Голдінга.

Загалом, двадцяте століття змішує, еклектизує прийоми й методи літератури, зокрема, історичної XIX століття, зливає воєдино поетику різних стильових епох, отже, історичний твір часом вбирає в себе поетику готичного роману з його тяжінням до опису «жахливих» ба навіть фантастичних ситуацій, використовує практику фольклорно-фантастичної, казкової літератури, не відкидає й патріотично-пізнавальних функцій, зрештою, письменник на матеріалі минулого не раз пробує вирішити ті чи інші соціальні проблеми сьогодення; твориться й авантюрний роман, який є не тільки простим чтивом, але й збагачується компонентами інших історичних жанрів – одне слово, сучасний історичний роман стає складним (стилістично й композиційно) художнім тілом. Розвивається й роман-есе, який збагачується чисто белетристичними прийомами, з’являються також пародійні романні форми, які дають змогу безперешкодно користуватися шаблонами історичного роману, так би мовити, через зумисне підкреслення цієї шаблонності, з використанням іронії, яка дозволяє авторові ніби вибачитися за вживання того-таки шаблону. Сучасний белетрист навіть утручається в святе святих, тобто намагається стерти межі між белетристикою та історією. Белетрист не тільки оперує живими картинами, для нього історія не лише цвях, на якому автор вішає свою картину, він починає втручатися в те, що І. Франко назвав: «мотивуванням і групуванням фактів», тобто історик-белетрист створює свою, часом і фантастичну, модель минулого, що часто викликає гостру реакцію вчених і навіть нещадну критику з їхнього боку. Зрештою, можна зрозуміти вчених, які дбають про те, щоб в умах читачів уявлення про історичне минуле складалося науково, але можна зрозуміти й белетристів, які виборюють право фантазувати на теми історії – без цього їхня праця не мала