Володимир Нефф - Королеви не мають ніг

б привабливості, так само як марною була б історична наука, побудована на грі фантазії й пригодах історичних осіб. З цього приводу пригадується мені небезпідставна скарга одного поважного історика: історичне бачення в народі формують не вони, історики, – сказав він, – бо їхні книжки спеціальні й малотиражні, а белетристи з їхніми фантазіями, бо їхні твори масово читаються й виходять великими тиражами.

І все-таки, як на мій погляд, оця дискусія між істориками й белетристами, навіть святе обурення істориків на фантазійну діяльність і вільності письменника безгрунтовні, бо моделювання історії, подій і фактів історичних – одна з конечних потреб красного письменства. Зрештою, в тому, що історичне бачення формується не істориками, а белетристами, винні не письменники, а самі історики, які, на відміну від істориків XIX століття, так мало працюють у популяризаційних формах, не творячи науково-художні історичні структури. Як не згадати при цьому золотих слів блискучого українського есеїста кінця XIX – початку XX століть Василя Горленка: «Вчені наші, – зазначив він у есе «В стародавньому монастирі», – найчастіше пишуть сухо й блідо, ототожнюючи серйозність із важкотілістю, а вченість із нудьгою». А в іншому есе («Заповіти села») Василь Горленко додає, що вчені наші «перетворили свої роботи… у наукову гімнастику, чужу живій поезії».

Цю преамбулу я дозволив собі зробити, бо без неї важко зрозуміти роман, який пропонується читачам. Чеська література, як і українська, має багату й розроблену традицію історичної белетристики. А сімдесяті роки (саме до них і належить трилогія Владіміра Неффа) явили низку історичних романів та повістей Мілоша В. Кратохвіла, Вацлава Каплицького, Богуміла Ржиги, Йозефа та Мірослави Томанів, Норберта Фрида, Алєксея Плудека, Алени Врбової та інших. Характерною ознакою цих романів є те, що вони, попри прив’язання їхнє до чеської історії, континентальні, тобто базуються на тлі європейської ба й світової (зокрема східної – Туреччина, Індія) історії і ставлять перед собою так звані світові морально-етичні, людинознавчі проблеми. Трилогія В. Неффа цілком вписується в цю «нову хвилю» чеської історичної белетристики і є цікавою спробою сполучення засвоєних європейською літературою XIX і XX століть літературних форм та стилістичних засобів історичної белетристики, їхньою, я б сказав, контамінацією. Деякі дослідники називають трилогію пародійною, хоча, на мій погляд, з цим терміном треба поводитися обережно: будь-яка пародія – ознака виродження жанру, осміювання серйозного, це, зрештою, намагання покінчити з тими чи іншими уже смішними прийомами певного жанру.

Елегантно написаний роман В. Неффа, на перший погляд, і справді являє читачеві цілий ряд літературних ремінісценцій, тут перш за все згадуються романи А. Дюма і Брехтова «Матінка Кураж». Немало є в творі й гумору, є перегуки з «Декамероном» Д. Боккаччо. Але письменник користується такими «легковажними» прийомами з цілком серйозною метою: захищаючись іронією, зумисними анахронізмами (так, атеїзм – явище не першої половини XVII століття, а другої половини XVIIІ-го – «Прекрасна чарівниця»), перекиданням прямих містків у сучасність, підкресленням того, що твір – це історія, розказана людиною двадцятого століття. Письменник прагне створити певною мірою універсальний твір, закидає, образно кажучи, вудочку, щоб його наживку схопив навіть легкочтивець, але мета автора, насмішивши й потішивши читача, сказати йому про речі далеко не смішні, про те, що болить і хвилює його, людину двадцятого століття, отже, він намагається втягти читача у сферу свого цілком серйозного мислення. Його позиція, як у середньовічних блазнів, що, вбравшись у блазенську одежу, вже тим самим здобувають право говорити те, чого не скаже людина у партикулярному костюмі. Адже письменник ставить перед собою не елементарно-травестійні завдання, гумор, пародія, навіть травестія служать йому приблизно так, як нашому Іванові Котляревському, адже справжня пародія в нашій літературі – це не Котляревський, а котляревщина. Цим таки завданням служить зумисна «літературність» твору, і це чиниться для того, щоб в уяві читача поставали відомі асоціації, пов’язані з раніше прочитаним («Дон Кіхотом», «Графом Монте-Крісто», «Робін Гудом», «Орлеанською дівою» тощо), тобто автор, скажімо, не тільки закидає вудочку з наживкою легкочитцеві, але й читачеві, в голові якого уже утворені постійні асоціативні вузли, засновані на знайомстві з європейською літературою. Письменник ніби свідомо грає з читачем інтелектуальну партію, сплітаючи в одно засади авантюрного, шахрайського, готичного, патріотично-пізнавального та історичного роману, засіває сторінки реаліями часу, обраного для розгляду, і пізніших часів.

Владімір Нефф – один із найплодовитіших і найпопулярніших сучасних чеських письменників. Народився він 1909 року в родині празьких комерсантів. Учився в Празі, потім у комерційній гімназії в Женеві, служив у армії, працював, чи власне практикувався, в торговельних закладах Відня та Бремена, згодом повернувся на батьківщину. Мав усього двадцять чотири роки, коли видав «Турботи Ібрагіма Скали» (1933), детективно-пародійну повість, де зустрічаються перші засновки його поетики. В цьому ж стилі він пише й «Паперовий паноптикум» (1934) і «Темперамент Петра Больбека» (1934) – ось де початок відомої неффівської іронії. В «Останньому візнику» (1935) ця іронія також присутня. Тоді ж таки, в тридцяті роки, Владімір Нефф розробляє сімейний роман («Маленький велетень» – 1935, «Двоє за столом» – 1937 і «Бог марноти» – 1939) – зразки так званої психологічної прози, що дало письменнику змогу невдовзі створити вже чисто психологічний роман «Тринадцята кімната» (1944), твір без видимих часових орієнтирів, дія якого точиться на влтавському острові Кампа. Зрештою, «Тринадцята кімната» такий самий сімейний роман, але життя дорослих проглядається тут очима дітей хірурга Калісти і адвоката Дивіша. До історичної белетристики В. Нефф вдається в п’ятдесяті роки, саме в той час, коли література перебувала під сильним пресом вульгарної соціології – в 1953 році виходить його роман «Српновські пани», в якому йдеться про останніх королів чеської династії Пршемисловичів (кінець XIII – початок XIV ст.). Написано роман у формі хроніки замку Српно – того самого, де пізніше сидітиме в засланні Петр Кукань із роману «Королеви не мають ніг». І в цьому романі помічаємо властиву В. Неффові іронічність викладу. Загалом, історичний роман все більше й більше захоплює письменника, окрім того, його ваблять розлогі полотна, і в кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років він видає «Шлюби з розрахунку» (1957), «Імператорські фіалки» (1958), «Лиха кров» (1959), «Весела вдова» (1961), «Королівський візник» (1965) – цикл з’єднаних між собою романів, своєрідне злиття історичного й сімейного романів – дія відбувається в Празі від середини XIX століття до 1945 року й оповідається тут історія родин Борнів і Недобилів, тобто маємо розлогу сімейну хроніку із заглибленням у найближчу в часі історію.

Трилогія ж, про яку ведемо мову («Королеви