Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Вони всі внизу, там вони всі лежать…

Омелько швидко стрибнув у льох і вже через мить заволав:

— Усі тут, подаватиму, Маркело, приймай!

Повитягували всю родину із задушливого льоху, і хлопці хутко принесли по цебру води й почали поливати їх, плескаючи на обличчя та груди. Першою отямилася тіточка Одарка і, схопившись на ноги, кинулась до найменшенької дочки. Так потроху отямились усі дівчата, окрім старшої, Мотрини, побіля якої, не втрачаючи надії оживити, чаклували Омелько з Маркелом. Орест уже присів поряд з хлопцями, понуро схиливши голову, підкоряючись Господній волі. Та Омелько не вірив у кончину своєї обраниці і, піднявши її із землі, почав трясти її за плечі, роняючи сльози невимовної туги. І тут майже нежива Мотрина закашлялась й відкрила повіки, поглядаючи навколо невидющими очима. Тіточка Одарка схопила донечку за руки і благальним голосом заголосила:

— Жива моя першенька! Дихай, дихай… Ми всі тут, і ти дихай!

Отямившись від задухи, родина кинулась витягувати зі згарища рештки хатнього мотлоху. Сюди долинав ґвалт бійки, і незабаром неподалік почали проноситись поодинокі вершники, а то й гурти драгунів.

Таранда з Притулою від нещодавно баченого під час порятунку цілої родини не звертали уваги на відступ невеликих гуртів польських вершників. Та відступаючих ставало дедалі більше, і от один гурт, угледівши побіля згарища козацьких коней в упряжі, звернув так швидко, що хлопці ледве встигли вскочити в кульбаки. Мотрина в запаморочливому стані залишалася сидіти біля кабиці, а козаки, вихопивши шаблі, тупцювали на місці, чекаючи на ворога. Польські драгуни були змучені нещодавнім боєм, у багатьох з них ще кровоточили рани, коні були по самі очі в багнюці, але в усіх їхніх рухах відчувалася збудженість, а в коротких виразах — злість і жадоба крові.

— Чому не билися з нами? Холопи, байдикуєте, тож зараз ми вам пустимо кривавої юшки, якою тільки-но вмивалися ми! — вигукнув один з них, і драгуни з боків почали обступати козаків.

Козаки водномить виставили пістолі і пальнули по зухвальцях. Два ляхи, скрикнувши, звалились на землю, і доки панувала певна розгубленість, Омелян першим кинувся на ворога, а за ним і Маркел. Зав’язався двобій, і козаки відчували, що ляхи не в захваті від цієї халепи. Після виснажливого бою їхні коні ледве перебирали ногами, а драгуни не так хутко відбивали удари козацьких шабель. У першу мить від зіткнення на шаблях поплатилося життям ще двоє ляхів, а решта вже була не проти того, щоб піддати коням та забратися геть. Та, на біду хлопцям, сюди прискакало ще декілька вершників, угледівши неподалік бійку, що раптово спалахнула. Побачивши, що тут всього-на-всього два козацьких вершники, вони зі злорадним реготом встряли в бійку. Безжально колючи острогами[129] попід черевами своїх коней, вони змушували їх з останніх сил кружляти навколо козацьких коней, вимахуючи шаблями один перед одним. Кожному вважалося, що ще декілька змахів — і голови ворогів полетять їм під ноги. Та вдача ляхів сьогодні їх зрадила, козацькі вершники, ставши до бою спинами один до одного, уражали на смерть і ранили не одного ляха. Не один лях відступився, омитий своєю кров’ю.

— Кланяйтесь, холопи, то пощадимо. Посічемо на шинку, коли не скинете шабель! — знову заволав той балакун.

Омелько і Маркел вже мали на тілі незначні порізи, але схиляти чола перед ворогом не збиралися, затято фіґлюючи[130] на козацький манер, коли вже нагла смерть витає перед очима.

— Настав час — закис квас! — закричав весело Маркел, а Омелько гучно озвався:

— А добре пиво — заграло на диво! — та ще з сильнішою люттю відбивалися від ворога.

Ще раз хтось із ляхів полоснув Омелька по груднині, але він уже не зважав на ураження, бо знав, що битиметься, доки вся кров не виточиться з його ран. Зойкнув Маркел від болю — той задерикуватий лях таки проколов йому груди. Не випускаючи шаблі з рук, Маркел погрозливо крикнув у бік ляхів:

— Заплутаєтесь у хмелю, пани задри… — і безсило опустився на шию своєї кобили Пройди.

Драгуни повеселішали, та той занадто задерикуватий захопився своїм успіхом, за що й поплатився: Омелян проколов йому горлянку, і він, затуляючи рану рукою, поскакав невідомо куди. Одночасно дві рапіри кольнули в плече, й Омелько від різкого удару та болю повалився навзнак. Його кінь Сухар від напнутого повода став на задні ноги, й Омелько через голову брьохнувся на землю. Відкілясь іздалеку він почув розпачливий крик Мотрини:

— Омелечку мій, не покидай мене!..

Поквитавшись із козаками та лаючись через невдалий бій, драгуни збиралися сідати на коней, та тут Омелько застогнав, силкуючись підвестися…

— Живучий холоп, немов щур… Треба добити, клятий ворог! — мовив один з них, та старший з виду зупинив його.

— Він за згарище оце скільки наших поклав, укинемо його до жару, нехай собі печеться за те, за що він став на герць!

Узяли Омелька за ноги і, відтягнувши до згарища, вкинули туди, де ще димілися жарини. Драгуни хутко посідали на коней і миттєво щезли в напрямку річки, бо почули переможні вигуки козаків, які добивали жалюгідні рештки драгунів. З’явилися розгарячені боєм козаки, а їм назустріч повибігали Орест та Одарка, незграбно вимахуючи руками.