Володимир Кільченський - Вітри сподівань

— Січіть ляшків, губителів нашого брата, той, на розцяцькованому коні, мій… Іди, іди, пихатий!.. — кричав розгарячений бійкою Голота.

А тому ляхові таки вдавалося наблизитися до Санька, вже не одного козака він розсік своєю незвичайно довгою шаблею-корабелою. Титикало, узрівши, що він не встигає перейняти польського шеренгового, закричав:

— Саньку, побратиме! Я йду, відступися, він мій, під мою шаблю!

Та вже було запізно, шабля десятника Голоти і довга корабела ляха схрестилися у двобої. Тепер козаки дбали, аби ніхто з ляхів не вдарив їхнього десятника збоку, і бійка розгорілася ще з більшою люттю. Яка незрозуміла воля звела на оцю ошалілу бійку, справжнє панування криці, залізної волі супротивників! Скрегіт шабель змішався з тріском шабель та рапір, що ламалися. Репались ляські панцирі на грудях, розсікалися на головах шоломи разом з головами, ляхи помирали, немов мученики, не проронивши ані крику, ні стогону. Падаючи пораненими або із забитого коня, вороги билися поміж гарцюючими вершниками голими руками або ножами і часто обидва були затоптані ошалілими кіньми.

Санько після першого схрещення шабель відчув тверду крицю шаблі та руки її володаря. Уже не раз його непроста шабля схрещувалась із мечами й рапірами, а тут передався на його руку дошкульний разючий удар. «Гарна шабелька у ляха!» — подумав Санько з передчуттям лиха, та зараз же сумління зникло з його серця, душа жадала одного — перемоги!

Цей шеренговий був старшим за віком від Санька й огряднішим статурою і, відчувши з першого зіткнення зброї свою перевагу, добродушно вигукнув:

— Геть шаблю з рук — і житимеш, не чіпатиму!

— Скидай свою — і я не чіпатиму! — зухвало відповів Санько, і шаблі знову схрестилися у двобої.

Завертілася важка шабля-корабела з більш зручною, але легшою козацькою шаблею. Тепер уже двом супротивникам ніхто не заважав, ляхи були впевнені в перемозі їхнього шеренгового, а козаки зайняті своїми супротивниками. Навіть побратима Ілька ляхи таки відтіснили від поєдинку десятника з шеренговим польських драгунів. Як не намагався Санько дошкулити ляхові, той рішуче та без жодного сумніву відбивав усі випади. Залишалися ще про всяк випадок татарські задуми, які Голота використовував у разі крайньої загрози своєму життю. Відчував, що вже час спіймати слушну хвильку, пірнувши під черево Воронька, дістатися черева ворожого коня та перерубати попруги кульбаки.

Санько вже бачив цю мить, як шеренговий підняв свого драбанта на диби і той, навалившись передніми копитами на Воронька, звалив його на круп. Воронько безпорадно заіржав, відбиваючись передніми копитами від навали важкого ворожого коня, і Санько опинився майже на землі. Якусь мить він дивився знизу на ворожого коня з вершником. Шеренговий нахилився, з єхидною посмішкою заглядаючи в розгублені очі Голоти. Десятник у миттєвому рухові ворога постеріг частину відкритої горлянки і, рвонувшись уперед, устромив свою шаблю в незахищене місце. Ворог як нагнувся, так уже й не розігнувся, простягнувшись своїм велетенським тулубом поряд із Саньком, заливаючись кров’ю, яка юшила із горлянки. Його обличчя повністю поглинула змішана з кров’ю лугова багнюка, а кінь, опустивши передні ноги прямо на спину своєму володареві, заіржав, немов при забої.

Минула якась мить по цьому, і козаки, побачивши цю дивовижну поразку, кинулись до Голоти, сподіваючись порятувати свого старшого. Титикало з ревом відсік руку драгунові, що насідав на нього, але не встиг перейняти занесену над Саньком ворожу рапіру — і вона зі свистом опустилась на голову десятника.

Під час поєдинку від містечка чулося подзвіння церковних дзвонів, немов по небіжчику, і тоді Санькові спало на думку: «А по кому це подзвіння?» А зараз це подзвіння шугнуло йому в голову, і він поринув у ньому в невідомість…

Омелян Таранда з Маркелом Притулою махнули на прощання побратимам і, приостроживши коней, помчали до охоплених полум’ям обійсть. Господарство Веретенюків уже догорало, і хлопці зупинилися, не знаючи, як їм діяти далі. Омелько, злізши з коня, почав кликати одну з шести дочок господаря.

— Мотрино, обізвися! Мотрино, я повернувся! Мотрино, вночі був у вас, про Шаргород розповідав. Омелько я! — ходячи згарищем, волав Таранда.

Притула прив’язав коней і також кружляв навколо згорілого обійстя. Відійшов на інше згарище, де стояла клуня; серед обгорілих колод побачив кабицю, над якою височів димар. Побіля неї валялися почорнілі глечики та величезний залізний казан.

— От тобі й маєш. Учора по світі ходили, обійстя мали, жито стояло невимолочене… Гарні копи он тамечки стояли, — бурмотів про себе Притула, розглядаючи місце невимовного лиха.

Омелько наблизився до товариша і став поряд, водячи очима по згарищу.

— Отам наші коні стояли, а поміж снопами вели розмову, неньо дозволив, доки місяць сяятиме, — сумно мовив Омелько.

Та тут Притула почув гупання, яке глухо долинало від згарища. Вони вдвох кинулись у той бік, перестрибуючи через ще не згаслі колоди клуні. Стукіт долинав неподалік од кабиці, і хлопці почали розкидати головешки, хапаючи їх голими руками. Унизу їх почули й почали гупати ще гучніше. В Омелька тріпотіло серце від нетерплячки, він відкидав розжевріле дерево, відштовхував убік ногами жар, і от вони очистили від попелу й приску те місце, звідки чулася стуканина. Таранда вихопив шаблю і, знайшовши якусь щілину, підняв обгорілу ляду погреба. Через мить там з’явилася голова господаря Ореста Веретенюка, та Омелько, побачивши його, відсахнувся від несподіванки. На нього дивився ненько Мотрини, але голова його була білою, як молоко! Притула швидко подав йому руку, і дядько Орест вибрався наверх.

— Дядечку, а де всі? Мотрина з вами була? — закричав не своїм голосом Таранда.

Орест