Зеді Сміт - Білі зуби

собі до голови мою шкіру, вона ніде не торкається до їжі, і мене не конче гребе. Нє, ти глянь, який джентльмен. Я навіть так себе чую, шо мені доведеться трохи прикрити пащеку при ньому, нє?

— Мені і Арчібальду, як завжди, Мікі, — сказав Самад. — Я лишаю сина, щоб він вибрав собі теж. Ми йдемо до більярду.

— Ага, ага, — відповів Мікі, не намагаючись навіть відірвати очей від Маджідових чорних зіниць.

— Ну й костюмчик, — промурмотів Дензел, задумливо пестячи білу тканину. — Це те, шо англійці носили у нас вдома на Ямайці, — пра, Кларенсе?

Кларенс повільно кивнув на згоду, пускаючи слину від задоволення.

— Ну, заберіть лапи, ви, двоє, — забурчав Мікі, відлякуючи їх — Я принесу вам, окей? Я тут хочу поговорити з Маджідом. Пацан росте, і йому треба їсти. Ну, так шо я можу тобі запропонувати, Маджіде? — Мікі перегнувся через стійку, як надто вгодлива Дівчинка-продавець. — Яєчня? Гриби? Боби? Тост?

— Я думаю, — відповів Маджід, повільно оглядаючи запилене настінне меню, нашкрябане крейдою, а потім із сяючим обличчям повертаючись до Мікі, — я б хотів сендвіч із беконом. Так, саме так. Я б хотів соковитий, але добре просмажений сендвіч з беконом і кетчупом. З чорним хлібом.

О, боротьба, що відтворилася на обличчі Мікі в той момент! О, думки гаргулій! Це був тяжкий вибір між найсоліднішим клієнтом, який будь-коли переступав поріг пабу, і найсвятішим, найзаповітнішим правилом «Більярдного клубу О’Коннела». ЖОДНОЇ СВИНИНИ.

Ліве око Мікі засмикалося.

— Не хочеш чудову тарілочку омлету? Я роблю пречудові омлети, правда, Джонні?

— Я б збрехав, якби сказав, що ні, — додав Джонні від свого столика, хоч омлет у його тарілці був сірий і драглистий, — я би був просто жахливим брехуном, клянусь своєю мамою.

Маджід зморщив носа і похитав головою.

— Добре — як щодо грибів і бобів? Омлет з картопляними чипсами? Ніхто не смажить картоплю краще на всій Фінчлі-роуд. Давай, синку, — благав він у відчаї. — Ти ж мусульманин, хіба нє? Ти ж не хочеш розбити серце своєму батькові, коли він побачить сендвіч із беконом?

— Серце мого батька не розіб’ється від сендвіча з беконом. Швидше, воно розіб’ється від надміру холестерину, який назбирався в організмі батька за ті п’ятнадцять років, що він харчується у вашому закладі. Хотів би я знати, — рівним голосом продовжив Маджід, — чи можна порушити справу, порушити юридично, ви мене розумієте, проти суб’єктів сфери громадського харчування, які не вказують відсоток шкідливих жирів у їхній їжі і не забезпечують належного попередження про шкоду здоров’ю. Хотів би я знати.

Усе це було сказано солодким, мелодійним голосом, без жодного натяку на загрозу. Бідний Мікі не дібрав, як це все сприймати.

— Ну, так, звісно, — нервово відреагував Мікі, — гіпотетично це цікаве питання. Дуже цікаве.

— Так, я думаю.

— Так, точно так і є.

Мікі замовк і цілу хвилину витирав гарячу плитку, чого з ним не ставалося от уже десять років.

— От. Можеш дивитися туди, як у дзеркало. Ну, і про що ми?

— Сендвіч із беконом.

На слово «бекон» кілька вух потягнулося в їхній бік.

— Ти б не міг говорити трохи тихіше…

— Сендвіч із беконом, — прошепотів Маджід.

— Бекон. Добре. Ну, мені треба забігти до сусідів, бо в мене наразі немає бекону… але ти сідай там зі своїм татом, а я тобі принесу. Буде трохи більше коштувати. Додаткові зусилля, розумієш. Але не хвилюйся, я його принесу. І скажи Арчі, хай не хвилюється, якщо в нього зараз нема грошей. Талон підійде.

— Ви дуже люб’язні, Майкле. Візьміть, — Маджід витягнув з кишені й подав Мікі папір, згорнений учетверо.

— О, ну нахер, ше одна листівка? Просто плюнути нахер немає де — ти вже пробач мою французьку — в Північному Лондоні від цих листівок. Мій брат Абдул-Колін просто завалив мене ними. Але, раз це вже ти… ну, давай сюди.

— Це не листівка, — сказав Маджід, беручи свій ніж і виделку з таці. — Це запрошення на ланч.

— Шо? — здивувався Мікі (в мові таблоїда, якого він щодня читав, пат означав багато камер, дорогих кицюнь з суперцицьками і червоні килими). — Та невже?

Маджід простягнув йому запрошення:

— Ви там почуєте і побачите неймовірні речі.

— А, — сказав Мікі, розчарований високою ціною на картці, — я читав про цього пацана і його мишу.

Він читав про цього пацана і його мишу в тому самому таблоїді; стаття була чимось на зразок вставки між цицьками та іншими цицьками: ОДИН ПАЦАН І ЙОГО МИША.

— Це мені трохи заскладно, сперечатися з Богом і таке інше. Я, між іншим, не науковець, розумієш. Не для моєї голови.

— О, я так не думаю. На це можна подивитися з перспективи вашого особистого інтересу. Наприклад, візьмімо вашу шкіру.

— Я б не проти її комусь віддати, — дружелюбно пожартував Мікі, — вона вже мене нахрін дістала.

Маджід не посміхнувся.

— Ви страждаєте на серйозні ендокринні порушення. Я маю на увазі — це не просте підліткове акне, спричинене надмірною секрецією шкірного сала, але стан, зумовлений гормональними порушеннями. Ваша родина теж страждає на це, я припускаю?

— Е-е… ну так, буває. Усі мої брати. І мій син, Абдул-Джіммі. Усі засранці в крапочку.