Бертріс Смолл - Любов дика та прекрасна

до Італії. Обидві ці річки протікають малолюдної місцевістю, окрім двох маленьких містечок на Піньосі, і ви навряд чи когось зустрінете. Утім, є небезпека що вас упіймають, адже ви подорожуватимете лише Отаманською імперією, аж доки не потрапите до Італії. Якщо спіймаєтеся, це означатиме смерть.

— Краще смерть із Босвеллом, ніж життя з Цикалазаде-пашею, — відчайдушно відповіла Кат. — То коли, Естер? Коли?

Старенька похитала головою.

— А я й не сподівалася зустріти когось схожого на Чиру Гафіз. Чим вас там годують, у тій дикій країні, де ти народилася, Інчилі, що робить ваших жінок такими відчайдушними?

Кат повільно всміхнулася, і ця усмішка осяяла її обличчя неприхованою радістю.

— Нас годують свободою, Естер. Величезними ложками чистої свободи, звички сподіватися лише на себе та незалежності! Отож… коли? Коли я нарешті зможу змити з ніг пил цієї землі?

— Терпіння, дитино! Спершу треба доправити твого чоловіка з помічником до Константинополя. Потім переховувати їх тут і чекати слушної нагоди. Коли вона настане, ти маєш утікати одразу ж, не взявши із собою нічого, крім твоєї служниці. Ми забезпечимо вас усім необхідним.

— Ви повідомите мені, коли він успішно дістанеться сюди, Естер?

— Ні, моя дитино, я нічого не говоритиму. Знаючи про це, ти не зможеш удавати люблячу другу дружину візира. Я зв’яжуся з тобою, коли настане слушний час для втечі.

Кат відчула, як сльози обпікають її повіки, і проковтнула клубок у горлі.

— Ви маєте рацію, — визнала вона. — Не варто ставити його під загрозу. — А потім їй дещо спало на думку: — Естер, де жила моя прабабуся, коли її син став султаном?

— В Ескі-Сераї, старому палаці. Але він зруйнований, згорів у пожежі. Там ніхто не жив від часів Селіма II. А чому ти запитуєш?

— А кімнати, у яких мешкала моя прабабуся, і досі там?

— Так, дитино. їх замкнули за наказом її сина тоді, коли її «офіційно» визнали мертвою. Двадцять чотири роки тому в Ескі-Сераї спалахнула жахлива пожежа, але її кімнати були в Лісовому дворі, відокремленому від решти гарему, тож вогонь до них не дістався.

— Мені треба потрапити туди, Естер! У поспіху, таємно від’їжджаючи звідси, Чира Гафіз залишила там дещо, дуже дороге для неї. Я знаю, де воно є, і хочу його забрати!

У старої засяяли очі.

— Я сама тебе туди відведу, дитино. Я не бачила Ескі-Серая аж від самісінької великої пожежі, а в кімнатах Чири Гафіз не була понад п’ятдесят років. Перш ніж померти, мені хотілося б іще раз навідати свою юність. Іди в сад і поклич сюди Латіфу-султан. Без неї нам нізащо не вислизнути від прискіпливого Османа. Не заперечуватимеш, якщо вона поїде з нами?

— Не заперечуватиму, якщо вона погодиться, що, якщо я знайду те, що шукаю, воно належатиме мені.

— Вона з цим погодиться.

Дізнавшись, що замислили Кат зі старою Естер Кіра, Латіфа-султан захоплено заплескала в долоні.

— Я ще не бувала в Ескі-Сераї, — повідомила вона. — Моя бабуся після весілля жила не там, тож мій батько народився в будинку Ґузель, а не в палаці.

— А хто був твоєю мамою? — запитала Кат.

— Це була Айша-султан, дочка єдиної дочки Чири Гафіз Нілуфер, сестри твого дідуся.

— То ми двічі родички, — здивовано мовила Кат. — Чому ж ти мені нічого не говорила? Те, що я шукаю, може за правом належати тобі як правнучці Чири Гафіз.

— Ні, моя кузино. Що б ти не шукала, у тебе на нього більше прав, адже ти споріднена з нею по чоловічій лінії, а я — по жіночій. Тож це твій спадок, і до того ж, — прекрасні бірюзові очі блиснули, — чомусь мені думається, що Чира хотіла б, аби це дісталося тобі, що б це не було. Ти, звісно, більше схожа на неї, ніж я. А тепер ходімо, позбудемося сумлінного Османа, щоб ніхто не плутався в нас під ногами.

У внутрішньому дворі будинку Естер Кіра зручно влаштовувалася у своєму великому паланкіні, а носії стояли вже готові. У другому паланкіні сиділа Кат, дослухаючись; як Латіфа наказує своєму наглядачеві залишатися тут.

— Господар Кіра надасть нам десяток охоронців; — пояснювала вона євнухові. — Ми з Естер Кіра хочемо показати Інчилі, де жила моя прабабуся. Тобі не треба йти з нами. Зоставайся тут, погостюєш довше у свого друга Алі.

Осман вагався між обов’язком і надзвичайно приємним дозвіллям із головним євнухом сім’ї Кіра. Але саме тут Кат вигулькнула з паланкіна, і її листяно-зелені очі загрозливо звузилися за серпанковою вуаллю.

— Ти, нікчемна комахо! — визвірилася вона на нього. — Як ти смієш щось заперечувати моїй пані Латіфі-султан? Якщо ти зараз же не заберешся в будинок, я розповім господареві Цикалазаде про твою зневагу до його першої дружини. Він душу з тебе витрясе за таку зухвалість! — І, повернувшись до нього спиною, вона пустотливо всміхнулася до Латіфи, що ледь стримувала сміх. Переляканий євнух зблід, мов крейда, і бігцем подався в будинок.

Коли дві жінки влаштувалися в паланкіні, Латіфа тихенько засміялася.

— Може, ти й народилася в Шотландії, моя західна кузино, але в тобі тече оттоманська кров. І це добре видно!

— Коли ворог вагається, Латіфо, нізащо не дозволяй йому зібрати докупи ані думки, ані сили. Це давня бойова мудрість високогір’я.

Два паланкіни швидко рухалися галасливими вулицями, а потім гамір почав віддалятися, і Кат відчула, що носії беруться вгору. Нарешті вони зупинилися. Нахилившись, Латіфа відсунула фіранку. Ступивши на землю, вона дала руку Кат, яка швидко приєдналася до своєї кузини.

Перед ними стояли обгорілі руїни, на які перетворився колись величний палац, що з давніх-давен увінчував один із семи пагорбів Константинополя. Унизу перед ними сяяв у своїй післяобідній величі Золотий Ріг. Вони бачили і саме місто, і Єні-Серай удалині, і синій Босфор. Якусь хвилинку три жінки простояли, мов заворожені, а потім Естер Кіра сказала:

— Ходімте, мої діти, я покажу вам Лісовий двір, де колись жила велична Чира Гафіз.

Вона кивнула двом охоронцям, щоб ішли за ними.

— Вони все чудово чують, але вони німі, — пояснила вона з хитрою усмішкою. — Вони нічого не зможуть розповісти про те, що побачать чи почують.

Вони йшли за старенькою навколо напівзруйнованих стін Ескі-Серая, доки не опинилися перед маленькими залізними ворітьми, зарослими бур’янами. Тут Естер зупинилася й наказала їхній охороні:

— Виріжте ці чагарі так, щоб ми змогли тут пройти, але щоб цього не помітив ніхто, хто раптом випадково тут опиниться.

— Що, як ворота замкнені? — запитала Латіфа.

— Вони й мають бути замкнені, люба моя, але мені довірили ключ, яким після стількох