Софі Періно - Дочка Медічі

щільніше пригортає до себе. У палаці панує жахливий гамір. З’являється король під руку з матір’ю.

— От бачите,— каже вона, коли Карл дивиться на зграю птахів, що невпинно каркають,— це лише круки. Не треба наказувати охоронцям виходити на вулиці.

Отже, Карл теж переплутав ці крики з людськими.

Король переводить погляд на мого чоловіка.

— Накажіть їм замовкнути! — його різкі інтонації дуже схожі на звуки, які видають птахи.

— Ваша величносте, я залюбки зробив би це, адже вони лякають мою дружину. Але птахи — такі ж мої піддані, як і ваші. Вони належать небесам.

— Це знак,— Анжу підходить до короля.— Я казав вам, що залишати живим бодай одного протестанта — помилка.

Герцог де Гіз, який стоїть за спиною мого брата, схвально киває.

— Генріху,— кажу я,— я чула й бачила достатньо.

Мій кузен не одразу розуміє, що я звертаюсь до нього, натомість Гіз реагує значно швидше. Почувши, що я називаю клятого суперника їхнім спільним християнським іменем, герцог блідне, його рука інстинктивно тягнеться до руків’я меча. Він змірює мого чоловіка сповненим ненависті поглядом.

Коли мій кузен веде мене звідти, не рознімаючи обіймів, я усвідомлюю, що припустилася помилки. Як би я не прагнула дошкулити Гізу, я не мала так довго тримати його в омані щодо моїх близьких стосунків із чоловіком. Очевидно, що ця думка підживлює ненависть Гіза й робить його небезпечним. Поки ми протискаємось крізь натовп, я помічаю Шарлотту, яку я саме шукала до того, як стався прикрий інцидент із птахами. Одними губами я промовляю слова: «Генрієтта» і «Приходьте».

Попри чималу відстань, я все ще чую в моїх апартаментах каркання круків. Мої подруги, мабуть, теж це чують, але навмисно ухиляються від будь-яких коментарів. Наблизившись одна до одної, ми ніжно обіймаємось — відтоді, як почалася різанина, ми вперше відчуваємо єднання. Потім Генрієтта завважує, що ми з Шарлоттою плачемо.

— Любі мої, годі плакати, останнім часом було забагато сліз. Коли ми зустрічаємось, мають бути лише усмішки або, принаймні, інтриги.

— Щодо останнього я маю певні плани,— відповідаю я.— Шарлотто, ви з королем Наваррським надто довго були в розлуці.

Моя подруга витирала сльози, але, почувши мої слова, знову плаче.

— Боюсь, наша розлука триватиме довше. Її величність сказала, що мені вже не треба з ним зустрічатися.

Вона забула, що мій кузен нічого не знав про наказ королеви. Зі свого місця я не можу розгледіти його обличчя. Але Шарлотта може. Що б вона не бачила, це шокує її, очі моєї подруги сповнені жаху. Вона затуляє обличчя руками й ридає. Король Наваррський повертається до неї спиною.

— Настав час розкрити правду,— кажу я, торкаючись його плеча.— Принаймні для нас чотирьох. Якщо ми будемо щирими одне з одним, ми отримаємо неабияку перевагу над іншими придворними,— я глибоко вдихаю.— Моя мати наказала баронесі бути вашою коханкою так само, як і мені наказала вийти за вас заміж. І що з того?

Мій кузен розвертається до мене, його обличчя вкрай сердите й недовірливе. Перш ніж він встигає щось сказати, я зупиняю його жестом.

— Послухайте мене. Я не бажала виходити за вас, але, зрештою, ми порозумілися й досягай згоди, причому на наших власних умовах. Шарлотта звабила вас згідно із задумом моєї матері, але, підозрюю, що зараз вона плаче, тому що засмучена своєю особистою втратою.

— Це правда,— каже вона.

— От бачите, пане. Невже поганий початок має якесь значення, якщо наприкінці спалахує кохання?

Його очі вже не такі суворі. Я веду далі наполегливіше.

— Невже у Франції так багато люблячих вас людей, що ви дозволите вашій гордості відштовхнути віддане вам серце?

— Ні,— він розкриває обійми, й Шарлотта мчить до нього.

— Шарлотто,— зауважую я,— як дружина я не заперечую стосовно вашого кохання. Проте як союзниця короля Наваррського я прошу вас пообіцяти мені, що віднині ви нічого не розповідатимете її величності. Вона заборонила вам зустрічатися з моїм кузеном. Хай думає, що ви підкорилися.

Шарлотта дивиться на мого чоловіка.

— Обіцяю. Я радше відріжу собі язика, ніж вибовкну те, що може зашкодити вам, пане.

— Ви вільні. Поки весь двір переймається круками, ви обоє можете відволіктися на щось приємніше.

— Союзниця протестантів, звідниця... після весілля ви виявили в собі чимало прихованих талантів,— каже Генрієтта, коли вони виходять.— Однак насмілюсь сказати, що це не принесло вам щастя.

— Ви маєте рацію. Але я не маю скаржитись. Здається, за нинішніх обставин жоден французький дворянин не почувається щасливим. Назвіть мені бодай одну щасливу людину — я буду здивована. Може, це моя мати?

— Ні, навіть її щастя не повне. Прості люди моляться на неї як на рятівницю королівства, і вона докладає всіх зусиль, аби останні події принесли їй користь. Але ви бачили її обличчя сьогодні вранці, коли його величність промовляв свою тираду?

— Вона боїться втратити контроль над королем і над ситуацією,— кажу я.

Генрієтта киває.

— Як відомо, прихильність його величності та всієї Франції може бути мінливою. Французи завжди ставилися зі здоровим скептицизмом до дій пані Катерини. Мій чоловік боїться, що, попри всі наші відчайдушні спроби врятувати Конде, нам це не вдасться.

— Отже, ви теж стали союзницею протестантів.

— Не зовсім,— Генрієтта криво усміхається.— Але я зроблю все, що в моїх силах, аби не допустити смерті мого зятя. Жоден мій зять не має померти.

— Упевнена, Гіз у безпеці.

—