Софі Періно - Дочка Медічі

Юнак плакав. Мій чоловік — ні. Проте тієї ночі він кликав Коліньї уві сні. Заспокоївши його, я повернулася до сусідньої кімнати й оплакувала обох чоловіків, а ще оплакувала власну долю.

Коли ми дістаємось дверей, мій кузен зітхає. Скоса позираючи на нього, я бачу чоловіка, якого вбиває ув’язнення. Мати передрікала це. І мені страшно. Якщо мій кузен погодиться на якусь авантюру, навіть помилування королівських радників не врятує його від смерті — він загине, як і його союзники.

— Дякувати Богу, кардинал де Бурбон не прийде сьогодні. Сумніваюсь, що я витримав би його катехізис, навіть якби від цього залежало моє життя,— мій кузен підходить до вікна.— Два тижні, пані,— каже він, повернувшись до мене спиною.— Від сьогодні я страждатиму два тижні від фальшивого зречення. Але спершу я мушу знайти спосіб придушити свою гордість і написати листа Його Святості, благаючи про прощення,— він дивиться на мене, його обличчя жвавішає.— Чому я маю вибачатися перед ним, коли подейкують, що він влаштовує урочисту церемонію в Римі на честь святкування вбивства найдорожчих для мене людей?

— Справа не в тому, справедливо це чи ні.

— Ваша правда,— його плечі опускаються, і він виглядає старшим за свої роки.

— Пане, ви маєте знайти зброю — щит для захисту вашої душі. Інакше вас знищать наслідки тих жахіть, які вам вдалося пережити.

— Я ніколи не почувався таким безсилим.

— Я завжди почуваюсь безсилою,— це зізнання дивує його, але я здивована більше.

— Як ви вижили?

Я не впевнена, що вижила. Наразі моє життя важко назвати життям як таким. Я не маю впливу при дворі; я віддалилася від чоловіка, чиє кохання здавалося мені вічним; я навіть не можу відволіктися на світські розваги.

— Я прикидалася, що все гаразд. Ви теж можете приховати свої почуття за бравадою, що зазвичай супроводжує ваші слова та дії. Якщо мої родичі знатимуть, що саме може завдати вам шкоди, їхні удари будуть точнішими й болючішими.

Він киває.

— У всіх виставах, які ставили на честь нашого весілля, мене змушували грати ту чи іншу роль. Ви радите мені обрати наступну роль самостійно. Я буду королем Наваррським, коли здобуду свободу й поїду подалі звідси. Треба подумати, як утекти на південь і зібрати армію.

— Так, але планування втечі потребує часу. Якщо ви поспішатимете, вас повісять на Монфоконі й віддадуть ваше тіло на поталу крукам. Доки ви чекаєте слушної нагоди втекти, ви можете жити заради помсти, і для цього вам необхідно знайти собі якесь заняття при дворі.

Дивлячись на свого кузена, я запитую себе, чого мені найбільше бракує. Відповідь надходить миттєво: кохання. Це те, що я не можу йому дати. Але я знаю, хто може. Останніми днями Шарлотта кілька разів намагалася зустрітися з моїм кузеном, але він не бажав її приймати. Час побачитися з нею.

— Пане, чому б вам не провести день із баронесою де Сов? Упевнена, це краще, ніж сидіти зі мною, обговорюючи гріхи моєї родини.

Він шаріється.

— Пані, я вважаю недоречним платити зрадою за вашу доброту.

— Політичним союзникам не потрібна така вірність,— відповідаю я.— Інакше ніхто не мав би політичних союзників,— я хотіла розсмішити його, але він не сміється.— Нужбо, пане, ви ж пам’ятаєте сутність нашої угоди: згідно з її умовами, я схвалюю ваші розваги з іншими жінками.

Він недовірливо дивиться на мене.

— Мені здавалося, останні події змінили умови нашої угоди.

— Останні події змінили все. Проте якщо ми хочемо бути господарями власного життя, треба поводитися, як ми звикли.

— Гаразд,— каже він.— Я знайду втіху в обіймах іншої, якщо лише так ви матимете змогу побути на самоті кілька годин,— він усміхається, і до нього майже повертається колишня безтурботність.— Я зустрінусь із Шарлоттою.

Уперше за багато днів я жвавіше крокую залами Лувру. Аж раптом чую щось дивне — дикий, пронизливий крик. Потім інший. Здається, вони долинають із двору. Я відчуваю, як кров крижаніє у моїх жилах. Я мчу до найближчого вікна й визираю надвір. Унизу, на бруківці, сидить величезний крук. Здійнявши голову, він дивиться мені в очі й знову каркає. Птахи починають падати з неба — ні, вони не падають, а кружляють над двором, лопотячи крилами. Я ціпенію від жаху. Невдовзі їх стає так багато, що й не злічити; втім, вони прибувають і далі. На відміну від першого птаха, чиї крики змусили мене бігти до вікна, ці птахи не каркають, але їхнє мовчання зловісне. Коли на землі не залишається місця, вони влаштовуються на карнизах. Один із круків вмощується біля вікна, де стою я. Він повертає голову і розглядає мене своїми чорними круглими очима. Я хочу сказати йому невідомо що, аж тут він відкриває свій чорний дзьоб і видає щось дуже схоже на вереск. Цей лемент — лише початок. Його товариші одразу приєднуються, розпочинаючи пекельний концерт, у якому зливаються крики, виття, стогони.

Мене осяює божевільна думка, що це душі підданих мого чоловіка, які повернулися на місце, де їх убили. Я хочу втекти звідси, але, паралізована страхом, не можу рушити з місця, не можу навіть відвернутися або затулити вуха руками. Я усвідомлюю, що довкола мене здіймається метушня. Люди стікаються до вікон — так само, як це було того дня, коли Піль привів до короля чотириста протестантів. За кілька хвилин каркання круків доповнюється плачем фрейлін. Хтось стискає моє плече й нахиляється до мене, ледь не торкаючись губами мого вуха.

— Хіба Господь не помститься за своїх обранців, які волають до Нього вдень і вночі? — це голос мого чоловіка.

Я тремчу, адже вірю, що це кричать душі загиблих, і я впевнена, що Бог теж їх чує. Мій кузен обіймає мене й