П'єр Паоло Пазоліні - Нафта

Аж ніяк не добродійки, безстрашні пані, які так непохитно стерпіли геть усе і які, сіромахи, ладні геть на все, навіть переглянути геґелівську логіку, як трапиться нагода. Й, певна річ, не крутії-бюрократи, політики й журналісти, хоч вони ніколи не зізнаються, що неспроможні збагнути й навіть згодом принагідно бовкнули б певні свої «слівця» (які вже загодя випробували), жалісливо й добродушно все зіпсувавши. Й, безсумнівно, не молодь, «яка активно живе суспільним життям», яка, щойно вилізши з-за парт, ще не схильна сумніватися у правильності та істинності того, що нещодавно вивчила, та ще й з таким запалом (приміром, ту саму геґелівську логіку, яка є основою прогресивності). Й, певна річ, не молодь, котра геть усе заперечує, зводячи навколо будь-чого такі захисні механізми, що більше не спроможні чути, тим паче, що глибоко в душі вона вже звинувачує будь-кого у недостатньому прагненні змінювати усталену думку (для Геґеля критика була лише реакційною маячнею у переглянутому марксистсько-ленінському контексті). Ані решта випадкових інтелектуалів, які були присутні в цьому товаристві, згуртувавшись і замаскувавшись серед молоді під такими самими борідками, вусами, баками, завивками на голові; саме вони, якби мали нагоду, скажімо, розкритикувати геґелівську логіку старого Ф., взялися б за це так, що «на ходу аж підметки зривали». Настільки, що старий Ф. своїм схвильованим і суворим голосом почав читати у нікуди свою енцикліку про концепції, протилежні тезиси та короткі перекази: енцикліку, в якій напівсерйозно-напівжартома, а отже, провокативно, спростовував можливість, переважно втрачену, існування будь-якої «двоїстої» логіки, за якою у світі все співіснує одночасно й не є «застарілим», а суперечності — це лише «протилежності», а тому історія не є однолінійною та послідовною, яка, як добре знаємо, виникла з реформістського тлумачення текстів Старого та Нового Заповітів, а не лише з Послань Святого Павла. На цьому ґрунтувався увесь сучасний західний раціоналізм, саме тоді, коли наука підтверджувала, що в основі часу ніколи не лежала однолінійність та послідовність, й навіть не існує, адже все співіснує у теперішньому (як уже давно вчили вірування дравідів[356]).

Приблизно у цей час із темряви, в якій зачаїлися люди, рятуючись, почулося громове, прямолінійне «Досить!». Цього вимагав народ, вимагав категорично й погрозливо: було в цьому щось космічне. Й справді, плин часу, навіть примарний, разом із закінченням історичної епохи визначає ще й кінець життя. Той, хто прокричав «Досить!», був свідомий цього: знав, що чинить недобре й що висловлює не лише справедливу політичну вимогу. Незрозуміло було лише одне: чи то викрикнув просто втомлений глядач, чи то був фашист, для якого Паунд чи навіть Евола[357] були більш ніж переконливими, чи то був червоний екстреміст, який просто вважав реакційним будь-який вислів, який підриває уявлення про історію. Хай би там що, а паніка, так би мовити, змінила забарвлення публіки, на кшталт того, як раптовий порив південно-західного вітру змінює колір моря, й воно стає блідим, небезпечним та занадто спокійним. Але це був лише перший знак. Помірковані слухачі, які наче мали невеличку перевагу за кількістю, взяли гору, закривши рота підбурювачу. Таємничим чином він наразі замовк. Урешті, старий Ф. був не таким уже й стариганом, навпаки, було в ньому щось молодецьке. Безперечно, після безкінечних сумнівів, поступившись лише перед умовляннями друзів, цей письменник прийшов сюди, щоб прочитати свій твір, хоч був неабияк збентежений і мав чималенькі пережиткові докори сумління. Він насмішкувато поглянув на чужинця: у тому погляді за змовництвом мерехтіло щось схоже на догідництво. Але потому він опустив погляд на енцикліку й продовжив читати. Витвори, позаяк вони є «товарами», переконував він, постають у вигляді невирішуваної двоїстості: «мовознавчому» не суперечить «не мовознавче» (маю на увазі етап, на якому «товаром» стає те, що за своєю природою не продається) відповідно до традиційних правил геґелівської логіки; між «мовознавчим» та «не мовознавчим» усередині твору не може існувати синтез. Отож правильніше було б говорити, що саме «протиставлення», а не «суперечність» утворює радше неоднозначну суміш, а не синтез (у творі). Все-таки проблему завжди вирішують, керуючись принципами ідеалізму, себто прагнучи наївної єдності твору. У будь-якому творі й справді є мить цілковитої єдності, а є — абсолютної непов’язаності, позаяк він є формою, яка сама себе створює завдяки, зрештою, самодостатнім формам. Але це в лабораторних умовах. Наприклад, у формаліста чи структураліста[358]. Поки невинної цілісності мистецтва прагне спеціаліст, який перевіряє, «як воно зроблене» та «як воно діє» тощо…, все гаразд. Але якщо прагнути невинної цілісності мистецтва починає філософ, тоді він заплямовує себе непростимим гріхом, гріхом нераціональності та ідеалізму. У матеріалістичній царині (у цю мить, а саме коли Ф. вимовив цей вислів, подекуди почувся свист, на який ніхто не мав змоги відповісти гідно, адже важко було збагнути, чи це свистіння було умовним рефлексом у фашистів, а чи протестом з боку антифашистських екстремістів, які вважали, що Ф. не має жодного права говорити про матеріалізм): отож «у матеріалістичній царині» з мистецтвом слід було зробити те саме, що марксизм зробив для людини, яка живе в суспільстві, а психоаналіз — для внутрішнього світу людини, себто розвінчати уявлення про цілісність та невинність. Марксизм показав людині, попри те, яку вона сама має про себе думку, що в ній немає єдності (з класової точки зору), й у тому її вина (одна людина корисливо використовує іншу). Так само психоаналіз відкрив людині, що її внутрішній світ (і в цьому разі суперечачи її власній думці про себе) розділений (на Я та Воно, на свідоме й несвідоме), й у цьому полягає її провина (через усі безкінечні, невимовні, страшенні гріхи, яких людина, в уяві, ніколи не припинить вчиняти чи прагнути). А що ж до мистецтва, то потрібно шукати Третього Єврея, який доведе, що воно не є ані «невинним», ані «єдиним»…

У цю хвилину знову почулося свистіння, й тепер уже на цьому прийшов кінець. Заодно, у дивовижному поєднанніa[359] зіграли два фактори: політична критика (попри те, що вона була все ж малозрозумілою, та здається, слушною й на межі терпіння), а також обивательська втома через непростимо довге завдання. Обидві ці підстави, які діяли в такій чудовій гармонії, перш за все вилилися в те, що пані Карінелла розридалася (втім, вона особа тонкосльоза), й те, що негайно розгорілися «дебати», під час яких усі нетерпляче прагнули дійти до спільного, одностайного, непереборного осуду будь-якого персоналізму[360], патерналізму[361] настановам ex cathedra[362] чи репресивності. Непереконливий заклик Ф., який, маючи на увазі свист, пропонував висловлюватися раціональніше,