Кен Фоллетт - Ніколи, Кен Фоллетт

— Як?

— Поки що не можу сказати. Але прошу, повір мені.

Звісно, вона йому вірила. Її життя було в Абдулових руках. Проте в ньому нуртувала зачаєна напруга, яку Кіїне запитання тільки оголило. Його щось гризло. І це були не джихадисти. Схоже, він більше не боявся, що ті можуть гнатися за ними. Авжеж, часом ще озирався й оглядав інші машини, але вряди-годи й мимохідь. Тоді що його гнітить? Невже він думає про їхнє спільне майбутнє? Чи нарізне?

Це її лякало. Від самого їхнього знайомства він справляв враження людини, в якої все під контролем, яка готова до викликів і нічого не боїться. Тепер же він сам визнавав, що не певен, чи зможе допомогти їй завершити подорож. Що робити, якщо він її підведе? Як повертатися на озеро Чад?

Прибравши невимушеного тону, Абдул сказав:

— Усім нам потрібен новий одяг. Гайда на шопінг.

Кія ніколи не ходила на той «шопінг», але саме слово чула і знала. Шопінг — це коли багаті жінки гуляють крамницями, обираючи речі на зайві гроші. Вона навіть уявити не могла, що колись сама це спробує. Такі, як вона, витрачалися лише за необхідності.

Абдул викликав таксі й повіз їх у середмістя, де в затінках аркад тулилися крамниці, половину товару з яких продавали на вулиці.

Абдул сказав:

— Французькі араби часто носять традиційне, але в європейському живеться легше.

Знайшли магазин дитячого одягу. Наджі страшенно сподобалося обирати вдяганки за кольором та розміром. Він міряв футболки й оглядав себе в дзеркалі. Абдула це потішило.

— Такий малий, а вже джиґун! — усміхнувся він.

— Як його батько, — прохопилась Кія, бо Салім і справді любив інколи подженджуритися.

Сполохано зиркнула на Абдула: чи не образила його згадкою про покійного чоловіка?

Ніхто не любить нагадувань, що його жінка була з іншим. Та Абдул досі всміхався, а Наджі нічого й не помітив.

Малому купили двоє шортів, чотири футболки, дві пари черевичків, спіднє й картуза, якого він одразу захотів натягнути.

У сусідньому магазині Абдул зник у приміряльні, звідки виринув у темно-синьому костюмі та білій сорочці з вузькою краваткою. Кія навіть не пригадувала, щоб колись бачила чоловіка в краватці наживо, а не в телевізорі.

— Викапаний американець! — вигукнула вона.

— Quel horreur, — відповів Абдул французькою, — який жах.

Але сказав це з усмішкою.

Раптом Кії подумалося, що він і справді може бути американцем. Це пояснило б, звідки в нього гроші. Вирішила, що запитає. Але не зараз, трохи згодом.

Повернувшись у приміряльню, він вийшов у своєму звичайному сірому халаті та з торбиною нового одягу в руках.

Нарешті зайшли в жіночу крамницю.

— Я не хочу, щоб ти витрачав на мене гроші, — сказала Кія Абдулові.

— Пропоную так, — мовив він, — обираєш два комплекти, один — зі спідницею, інший зі штанами, до них — білизну й взуття. За ціну не хвилюйся, тут недорого.

Кія не вважала, що тут недорого, та оскільки раніше ніколи не купувала одягу—тільки тканину, з якої шила його сама, — цін знати не могла.

— І не поспішай, — додав Абдул. — У нас багато часу.

Кії було дуже дивно не перейматися цінами. Приємно, але й бентежно: їй було страшно уявити, що може дозволити собі кожнісіньку річ у крамниці! Приміряла картату спідницю й бузкову блузу. Соромилася навіть вийти показатися Абдулові. Відтак узяла ще сині джинси й футболку. Продавчиня запропонувала чорну мереживну білизну. Сказала:

— Йому сподобається.

Але Кія не могла примусити себе купити спіднє, як у шльондри, тому наполягла на білому бавовняному.

Їй було досі соромно за свою витівку в машині в першу ніч після втечі. Вони заснули разом, щоб не мерзнути, та на світанку вона вирішила поцілувати його сонне обличчя, а як почала — вже не могла спинитися. Цілувала йому руки, шию та щоки, поки він не прокинувся, після чого, авжеж, вони покохалися. Вона його звабила. Ганьба. Та чомусь про це зовсім не шкодувала, адже кохала й сподівалася, що і в нього зароджуються почуття до неї. Та попри те, відчувала сором, бо повелася, як шльондра.

Склавши все в пакет, вона сказала Абдулові, що покаже обновки в готелі. Він усміхнувся й відповів, що не може дочекатися.

Виходячи з магазину, мрійливо задумалася, чи доведеться їй поносити цей одяг у Франції.

— Залишилася ще одна справа, — сказав Абдул. — Поки ти вибирала одяг, я спитав, де тут можна зазнімкуватися. На сусідній вулиці є туристична агенція з фотобудкою.

Кія ніколи не чула про туристичні агенції та фотобудки, але змовчала. Абдул часто розповідав про невідомі їй речі, та замість того, щоб доймати його запитаннями, вона терпляче чекала, поки все з’ясується саме.

Через кілька поворотів вони увійшли в крамницю, прикрашену зображеннями літаків і заморських краєвидів. За столом сиділа ділова жінка, вбрана в спідницю та блузу, схожі на ті, що купила Кія.

Збоку стояла будка зі шторкою. Жінка розміняла Абдулові банкноти на дріб’язок, і він пояснив Кії, як працює апарат. Ніби все просто, але результат був дивовижний: кілька секунд — і зі щілини вистромилася паперова смужка, наче дитина язика показала, і Кія побачила кольорові знімки власного обличчя. Угледівши світлини, Наджі й собі захотів таке, і це було добре, бо Абдул сказав, що малого теж слід сфотографувати.

Як і будь-яке дворічне дитя, Наджі не розумів, чому має сидіти спокійно, тому гарне фото вийшло аж із третьої спроби.

Жінка за столом сказала:

— Міжнародний аеропорт Триполі не працює, але з Мітиґи є рейси в Туніс. Звідти вже можна летіти куди завгодно.

Подякувавши їй, вони вийшли. На вулиці Кія спитала:

— Навіщо нам знімки?

— Для документів.

Документів у Кії зроду не було. Вона не планувала проходити паспортний контроль на кордоні. Схоже, Абдул вважав, що до Франції можна дістатись легально. Та наскільки розуміла вона, це було неможливо. Інакше б не платила контрабандистам.

Абдул сказав:

— Скажи мені дати народження: свою та Наджі.

Назвала, і він наморщив лоба. «Запам’ятовує обидві дати», — здогадалась вона.

Однак тривога не полишала. Кія спитала:

— А ти чому не сфотографувався?

— Бо в мене є документи.

Але вона хотіла дізнатися інше.

— Коли ми з Наджі дістанемося до Франції...

— Так?

— Куди поїдеш далі ти?

Його погляд знову став напруженим.

— Не знаю.

Цього разу Кія вирішила натиснути.