Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Як це... – Хелена підскочила до левеняти і міцно його обійняла. Вона оглянула порізи, що вже непогано затягнулися, і чмокнула левеня в лоб. – Я так рада, що ти видужав! Але як ти так швидко виріс?

Левеня підскочило і почало гратися з браслетом на руці Хелени, впавши на пісок і перевертаючись у ньому. Лев покірно сидів поруч, не зводячи з нього очей.

–Ти дуже турботливий, друже... – сказала Хелена, погладивши його гриву, лев на секунду прикрив великі очі, підведені чорним. – Ти знаєш... усе це дуже дивно, ти... і розумієш мене, і те, як ти хвилюєшся за малятко... я справді дуже поважаю це. Ти молодець, йому дуже з тобою пощастило, адже якби не ти, він міг би загинути.

Варто було Хелені вимовити це, як лева оточило світло, до того яскраве, що сліпило очі. Левеня схопилося і встало за спиною Хелени.

–Тату! – крикнула вона.

Корнеліус підхопився і надів окуляри, прокліпавшись.

–Бог ти мій... що за диво? – здивувався він.

–Той лев, він... що з ним? – не зрозуміла Хелена, мружачись від спалаху світла.

Коли сяйво зникло, на місці лева опинилася дівчина, вона лежала на землі без свідомості. Її пишне волосся нагадувало гриву, і кольором воно було як пісок на сонці, голову вінчала діадема із золота і жовтих алмазів. На ній була сукня, вельми смілива, пісочного кольору зі шкіряними вставками, поділ і напіврукава із закріпами на руках від плеча до зап'ястя, були з найлегшого у світі шифону. На грудях, відкриваючи декольте, був броньований ліф із темної бронзи, шифон укривав талію лише з боків, залишаючи весь живіт відкритим. На стегнах рівними вузликами був пов'язаний шифон, пускаючи хвости подолом по землі, вузлики ці служили такими собі розрізами, відкриваючи ноги. На лівому стегні красувалося татуювання – коронований лев, праворуч, опускаючись на стегно, розташовувався меч, на рукояті якого була висічена в мініатюрі, позолочена левова голова. Вона була неймовірно красивою, навіть у сплячому вигляді,  хижі, підведені стрілками очі, повні губи, високі вилиці, злегка кирпатий ніс. Цю дівчину бачила уві сні Хелена. Але, як? Адже вона ніде не зустрічала цю дівчину. Поза всякими сумнівами, перед ними була принцеса або навіть королева. Однак королева чого?

–Ей...– Хелена нахилилася до неї.

–Хелено, не підходь. – Корнеліус узяв доньку й потягнув на себе.

–Да буде тобі, тату! – вириваючись, крикнула Хелена. – Вона ж непритомна!

–На її місці щойно був лев. Я... я... – поправляючи окуляри, підшукував вирази він... – Ну ж бо, Хелена, збирайся. Треба тікати.

–Що? – розлютилася Хелена. – Цього твоя псевдонаука пояснити не може, так?

Корнеліус мовчки склав спальні мішки. Він підняв її рюкзак і простягнув доньці.

–Ми йдемо, Хелено. І крапка. – відповів він, простягаючи рюкзак.

–Ні! Їй треба допомогти.

Дівчина раптово схопилася і ковтнула ротом повітря.

–Боги! Боги, я знову жива! Я знову я! – у неї був приємний, злегка хрипкий тембр голосу. Вона широко розплющила очі кольору морської хвилі, яскраво–сині з бірюзовими вогниками, що йшли врозріз її золотисто–пісочному вигляду, і втупилася в Хелену. – Ось вона, моя рятівниця. – Дівчина піднялася і міцно обійняла Хелену.

–Рятівниця? – здивувалася Хелена, прибираючи її волосся зі свого обличчя, коли дівчина притулилася до неї.

–Я була ув'язнена в тіло лева доти, доки не заслужу повагу старійшин, які відкриють шлях у часову рамку королівства. – вона відскочила, взявши Хелену за руки. – Ти – старійшина?

–Що? – насупилася Хелена.

–Я зрозуміла. – кивнула, усміхаючись дівчина. – Ти їхня спадкоємиця. – вона взяла Хелену під руку. – Ходімо ж. Я покажу тобі свій дім. І тільки ти зможеш допомогти мені повернутися.

–Дім?

–Вибачте. Але моя дочка нікуди з вами не йде. – повідомив Корнеліус.

Дівчина посумнішала.

–Я чекала на неї тридцять років. – вона підійшла до Корнеліуса. – Знаю, ви хвилюєтеся. Ходімо з нами. Я не стану тримати вас силою, але тільки ви допоможете мені відшукати мій дім. Прошу.

–Де ваш дім?

–Недалеко, тільки впустити мене зможе лише ваша дочка, прошу вас.

Корнеліус насупився, потім глянув на Хелену й коротко кивнув.

–Тільки ми відразу ж повернемося додому.

–Я не смію вас затримувати.

–Почекай. Я не зрозуміла про тридцять років. Тобі на вигляд і двадцяти не даси.

Дівчина розреготалася хриплуватим голосом. Хелена і Корнеліус ішли за нею, ступаючи по піску. Левеня потрусило поруч, піднявши хвіст.

–Тридцять років, я намагалася заслужити чиюсь повагу. – почала вона. –Намагалася врятувати свій народ, врятувати свого брата. Знайти можливість повернутися додому. Ти допомогла мені, відповівши на поклик. Я і мій народ навіки вдячні тобі.

–Твій народ?

–Напевно твій батько знає, що було на цьому місці двісті сорок років тому, чи не так, Корнеліусе? Ви ж ґотлінський історик?