Кайла Броді-Тернер - Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер

–Ти хочеш, щоб я врятувала його? – запитала Хелена, дивлячись на лева.

Лев кивнув.

–Господи, я що збожеволіла? Я розмовляю з левом і він мені киває? – Хелена секунду дивилася на лева, його погляд здавався занадто мудрим для тварини. Вона присіла навпочіпки і зазирнула йому у вічі. – Так... ем... послухай, приятелю, мені справді дуже шкода, але твій малюк... він... мертвий.

Лев встав і загарчав їй просто в обличчя. Хелена заплющила очі й зітхнула.

–Гаразд... гаразд. Добре.– Хелена стягнула пружну резинку із зап'ястя і, зв'язуючи волосся, сказала:

–Я розумію, що зараз зморожу дурницю, але нам потрібна вода, щоб промити його рани і спробувати напоїти, якщо він ще живий.

Лев кивнув і побіг праворуч. Хелена підняла брови, смикаючи себе за комір, задушлива спека змушувала обличчя пульсувати.

–Господи... що я роблю?

Вона погладила мордочку левеняти, прибираючи рідкий бруд. На лобі малюка виднілася глибока червона відмітина. Загалом вигляд левеняти був скоріше відразливим, викликав жаль, але здебільшого огиду і страх. Втім, Хелені було все одно, вона відчувала себе потрібною тут і ніяк не могла пояснити це почуття. Вона впала на землю і простягнула руку до левеняти.

–Хто ж тебе так...

Не помітивши, як сльози наповнюють очі, вона розплакалася. Хелена не розуміла, що з нею відбувається, але не зважаючи на кров і бруд, вона притиснула левеня до себе і розплакалася сильніше. Рани не схожі на звірині. Якби це був інший лев або гієни, вони б розірвали його за секунду. Ні, тут явно діяли, щоб саме поранити, дати йому стекти кров'ю. На таку продуману жорстокість здатна тільки людина. Раптово Хелену здолав гнів:

– Як можна поранити тварину? Як можна поранити маленьке левеня? Адже він дитина! – обурювалася вона, гладячи левеня по носику.  –Я врятую тебе, малюче. – прошепотіла вона, шмигнувши носом. – І знайду того, хто тебе поранив. Я обіцяю.

Лев уже йшов до неї, він ніс у зубах камінь, який був висічений під чашу. Хелена втупилася на чашу, з якої, у міру його рухів, витікала прозора вода. Дівчина підхопила чашу і глянула в неї, води тут недостатньо, щоб повністю вимити малюка, але цілком, щоб промити його рани. Зробивши це, Хелена попросила провести її до водойми, де лев набрав води. Як би там не було, але обстежити левеня можна тільки тоді, коли воно буде чисте. Під шаром бруду, рани не так легко помітити. Допоки вона не відмила левеня, і вода в невеличкій виїмці біля кам'яного відступу не забарвилася в чорний колір, Хелена не помітила, як її батько сидить за ними і щось відчайдушно пише в блокнот. Його камера була ввімкнена, він записував усе. Побачивши це, лев заревів і збив його з ніг, придавивши лапами груди. Корнеліус скрикнув і тремтячою рукою поправив зсунуті окуляри. Морда лева вишкірилася майже впритул до носа чоловіка.

–П–п–послухай... Хелено, ти не могла б попросити свого друга...– затинався він від страху.

–Він прийняв камеру за зброю. – буденно сказала Хелена. – Він намагається врятувати свого малюка. Припини свій цирк і дай мені аптечку. – вона кинула на батька суворий погляд і гукнула лева. –Ей, друже.

Лев глянув на Хелену. Вона притиснула вухо до носика левеняти.

–Він ще дихає. – просяяла дівчина. – Ледь–ледь, але дихає.

Лев зістрибнув із грудей Корнеліуса і підлетів до малюка, розкидаючи пісок задніми лапами, гладкий витончений хвіст із пухнастим пензликом на кінці хвилюючись метушився з боку в бік. Корнеліус поправив окуляри й дістав із рюкзака аптечку.

–Уперше бачу такий сильний батьківський інстинкт...

Хелена вирвала коробку з медикаментами з його рук і дістала антибактеріальну рідину. Кожна рана шипіла і малюк загарчав, схоже на крик кошеняти, дівчина неусвідомлено розчулилася. Лев насторожився, видавши озлоблений рик, дивлячись на Хелену.

– Це ліки. Я його рятую, – спробувала переконати його Хелена.

Лев лизнув малюка по лобі. І зачепивши язиком промиту й помазану рану – чхнув.

–Будь здоровий.

Левеня відкрило рота, щоб гаркнути голосніше, його носик зморщився від гніву, тож Хелена, скориставшись цим, кинула йому в рот знеболювальне. Проковтнувши його, він широко розкрив круглі очі пісочного відтінку. Хелена абияк перев'язала його рани. Лев поклав свої лапи на ноги Хелени, що сиділа, і, подивившись на неї з секунду, лизнув прямо в щоку.

–Та нема за що.– посміхнулася вона.– Сподіваюся... це допоможе.

Лев схопив малюка за холку і вдячно кивнувши, пішов геть. Хелена з батьком розбили табір, не обмовившись ні словом. А коли дівчина заплющила очі, в її голові пронеслися сотні картинок. Вони не були пов'язані між собою, просто гарна смаглява дівчина у відвертій сукні, величезних розмірів леви, що супроводжували її, люди в білому одязі, піщане місто, золоті вежі та якийсь незрозумілий страх, що зависав у сухому спекотному повітрі. Два хлопці і дві дівчини, не схожі між собою, за винятком повністю золотих пасом волосся. Вони ніби складалися з дорогоцінного металу, виблискуючи на сонці, засліплюючи. Хелена прокинулася. Вона зняла з себе спальний мішок і вийшла з печери. У пустелі стояла ніч, і було дуже холодно. Заснути Хелені так і не вдалося. Але дивними сновидіннями парад здивувань не закінчився. Коли вранці лев зазирнув до них у печеру замість малюка, якому зовні був ледь місяць від народження, до них прийшов лев–підліток, його тіло було довшим і більшим, за розмірами він був, як половина лева, що стояв з ним. Цілком логічно подумати, що прийшло інше левеня, зі старшого покоління, але малюка видавали бинти й поранення на тих самих місцях, що й у вчорашнього левеняти.