Жоель Дікер - Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер

все дуже швидко. Майже несамохіть я відстебнув пасок безпеки і відчинив вікно, як навчали нас у поліційній школі. Наташа, яка сиділа на задньому сидінні, несамовито закричала. Джесс не пристібав пасок безпеки, тож зомлів, ударившись головою об бардачок.

За декілька секунд автомобіль наповнила вода. Я звелів Наташі відстебнути пасок і вилазити крізь вікно. Потім збагнув, що в неї заклинило замок. Нахилився до неї й спробував допомогти. У мене не було нічого, щоб перерізати пасок, залишалося тільки вирвати його з гнізда. Я почав несамовито смикати його. Марно. Вода вже сягнула нам по плечі.

— Рятуй Джесса! — гукнула мені Наташа. — Я сама впораюся!

Я на мить завагався. Вона знову гукнула:

— Дереку, витягай Джесса!

Вода вже була нам по підборіддя. Я вислизнув з автомобіля через вікно, потім ухопив Джесса і потягнув його назовні. Ми занурилися у воду, авто пішло на дно, я затамував подих і глянув у вікно. Наташа була геть у воді, вона ніяк не могла вивільнитися. Автомобіль став її в’язницею. Мені вже бракувало повітря. Джессове тіло тягнуло мене на дно. Ми з Наташею обмінялися останнім поглядом. Ніколи не забуду її очей, що дивилися на мене з-за шибки автомобіля.

Повітря вже геть бракувало, із відчайдушним зусиллям я виплив на поверхню разом із Джессом. Насилу доплив до берега. Наспіли поліційні патрулі, я бачив, як до річки біжать поліціянти. Я таки добився до них і віддав їм непритомного Джесса. Хотів було відшукати Наташу, поплив на середину річки. Я навіть не пам’ятав, у якому місці потонуло авто. Нічого не було видно, вода стала каламутна. Мене охопив страшенний відчай. Вдалині почулися сирени. Я спробував іще раз пірнути. І знову побачив Наташині очі, той погляд, що переслідуватиме мене все життя.

І ще одне запитання буде переслідувати мене: якби я спробував іще раз смикнути той пасок, щоб вирвати його, а не витягувати Джесса, як ото вона мені сказала, то чи зміг би її порятувати?

3

Обмін

Четвер, 31 липня — п’ятниця, 1 серпня 2014 року

Джесс Розенберґ

Четвер, 31 липня 2014 року

Через п’ять днів після прем’єри

У нас залишалися три дні, щоб розплутати цю справу. Часу було обмаль, проте цього ранку Анна призначила нам зустріч у кафе «Афіна».

— Еге, саме пора гаяти час на сніданки! — бурчав Дерек дорогою до Орфеї.

— Хтозна, що вона хоче, — сказав я.

— Вона нічого більше не сказала?

— Нічого.

— Та й ще у кафе «Афіна»! Це останнє місце, куди я хотів би заглянути, з огляду на обставини.

Я всміхнувся.

— Що таке? — запитав Дерек.

— Ти в кепському гуморі.

— Ні, я не в кепському гуморі.

— Я знаю тебе як облупленого, Дереку. Настрій у тебе геть нікудишній.

— Гаразд, гаразд, — сказав він, — їдь швидше, я хочу знати, що там Анна задумала.

Він увімкнув маяк, щоб пришвидшити мене. Я зареготав.

Прибувши в кафе «Афіна», ми побачили, що Анна сидить за столом у глибині зали. Чашки з кавою вже чекали на нас.

— Ага, ось і ви! — нетерпляче сказала вона, ніби ми загаялися.

— Що сталося? — запитав я.

— Я весь час про неї думала.

— Про кого?

— Про Меґан. Зрозуміло, міський голова хотів її здихатися. Вона забагато знала про нього. Може, Ґордон сподівався лишитися в Орфеї, а не тікати до Монтани. Я спробувала зв’язатися з тією Кейт Ґренд, подругою Меґан. Вона у відпустці. Я лишила повідомлення для неї в готелі, чекаю дзвінка. Та це не має значення: безсумнівно, міський голова хотів усунути Меґан, і він таки зробив це.

— Тільки він убив Джеремі Фолта, а не Меґан, — нагадав Дерек, який не тямив, до чого веде Анна.

— Це був обмін, — відказала Анна. — Він убив Джеремі Фолта для когось іншого. А той інший убив Меґан для нього. Вони обмінялися вбивствами. А кому потрібно було убивати Джеремі Фолта? Тедові Тенненбаумові, який терпіти не міг, щоб його обдирали.

— Але ж ми вирішили, що Тед Тенненбаум не винен, — роздратовано сказав Дерек. — Прокурор починає офіційну процедуру його реабілітації.

Анна не дала збити себе з пантелику.

— У своєму щоденнику Меґан пише, що 1 липня 1994 року мер Ґордон, який носа не потикав до книгарні, прийшов купити театральну п’єсу, яку вже прочитав і навіть розкритикував. Але не він її обрав, а замовник убивства Джеремі Фолта, який записав з використанням простого коду ім’я жертви.

— А нащо так робити? Вони могли просто зустрітися.

— Може, вони були незнайомі. Або ж не хотіли, щоб їх бачили разом. Не хотіли, щоб поліція потім дісталася до них. Нагадую, що Тед Тенненбаум і міський голова ненавиділи один одного, а це добряче алібі. Ніхто не запідозрив би, що вони у змові.

— Навіть якщо ти маєш рацію, Анно, — сказав Дерек, — то як міг міський голова знайти текст, у якому був код?

— Він міг перебрати книжки, — відказала Анна, яка вже думала про це. — Або ж позагинати сторінки, якщо сам залишив код.

— Тобто позагинати сторінки, як ото зробив мер Ґордон із книжкою Стівена Берґдорфа? — запитав я, згадавши про те спостереження, що було в щоденнику Меґан.

— Атож, — відказала Анна.

— Тоді нам треба конче знайти ту книжку, — сказав я.

— Тим-то я й покликала вас сюди, — відказала Анна.

Тієї миті відчинилися двері, й увійшла Сильвія Тенненбаум. Вона люто зиркнула на нас із Дереком.

— Що це означає? — запитала вона Анну. — Ти не попередила, що вони будуть тут.

— Сильвіє, — лагідно сказала Анна, — треба побалакати.

— Нам нема про що говорити, — відтяла Сильвія Тенненбаум. — Мій адвокат саме подає позов проти поліції штату.

— Сильвіє, — провадила Анна, — гадаю, твій брат причетний до вбивства Меґан і родини Ґордонів. І докази цього в тебе вдома.

Сильвія аж остовпіла, почувши те.

— Анно, — образилася вона, — то ти теж на їхньому боці?

— Ми можемо спокійно поговорити, Сильвіє? Я хочу тобі дещо показати.

Сильвія завагалася, та потім погодилася сісти поруч із нами. Анна коротко змалювала їй ситуацію й показала витяги зі щоденника Меґан Падалін. Потім сказала:

— Я знаю, що ти успадкувала дім твого брата, Сильвіє. Якщо