Себастьян Фолкс - Пташиний спів

— Якось давно жила-була дівчина. Дуже вродлива. Вона мала багато друзів, хорошу роботу, квартиру в місті. Усі їй заздрили. Плинув час, її друзі одружувалися, заводили дітей, а ця дівчина перетворилася на неймовірно вродливу жінку. Але сама вона так і не вийшла заміж. Дівчина ставала все старшою, і вдавала, ніби для неї це не має значення. Але глибоко в душі вона дуже хотіла мати чоловіка й дітей. Та чим більше вона вдавала, що не хоче цього, тим більше вона відлякувала від себе чоловіків — вони ж, нещасні, вірили їй, коли вона казала, що щаслива й так.

Елізабет понурила голову. Нездорова цікавість у ній змагалася зі зніяковілістю, котра хвилями збігала по її спині. Стюарт не виказував жодних емоцій та дивився прямо перед собою.

— Одного разу вона зустріла чоловіка, який не злякався. Він добре до неї ставився, був веселим та жартівливим. Коли вона думала про нього, то десь у глибині душі розуміла, що він був саме тим, кого вона завжди шукала. Вони оселилися за містом, народили багато діточок та жили довго і щасливо.

Елізабет ковтнула.

— І?

Стюарт повернувся до неї.

— Виходь за мене. Я знаю, це незвично. Ми з тобою лише утретє бачимося, і я навіть і не намагався тебе звабити. Я страшенно старомодний. А ти дуже незвичайна жінка. І ти, якщо приймеш мою пропозицію, побачиш, що я настільки ж незвичайний чоловік.

Елізабет підвелася, узяла цигарку та вдихнула дим, невиразно відповідаючи:

— Це... це дуже мило. Мене дуже тішить навіть сама думка про це, але я думаю, що ти обрав не ту жінку. У мене є чоловік, і...

— Він одружений, правильно? Давай я спробую вгадати: ви бачитеся раз на місяць, нашвидку займаєтеся сексом та слізно прощаєтеся. Він обіцяє розлучитися, але усі розуміють, що він цього не зробить. Цього ти хочеш? Таким буде твоє майбутнє?

У голосі Елізабет почувся холод.

— Не слід так говорити про людей, яких ти не знаєш.

Стюарт встав та широко розкинув руки.

— Ну не треба, ми ж обоє дорослі люди та розуміємо, що до чого. Вибач, якщо я вліз у інтимне, але це дуже важлива справа. До речі, у мене є гроші, я вже казав? Або тут справа у сексі? Хочеш пробний раз?

— Що ти мелеш?

— Зауваж, що я навіть не намагався тебе звабити.

— Та чого ти взагалі вирішив, що вийшло би?

Стюарт знизав плечима, ніби на щось натякаючи.

— Ну пробач, Ліз. Я зайшов занадто далеко. Я піду. Давай залишимо це на тому, що я заронив насінину, а ти хоч іноді її поливай, добре? Подумай про це.

Він зняв своє пальто з гачка в коридорі та знову зайшов у вітальню.

— І дякую за чудовий вечір, — додав він. — Ти ж будеш поливати її? Мою насінину?

— Я... Я не забуду. Не забуду, це точно.

— Добре, — він посміхнувся та поцілував її у чоло, а потім пішов.

Наступні кілька днів Елізабет перебувала в шокованому стані. Нахабність пропозиції Стюарта тепер, через якийсь час, відчувалася як небажана фізична близькість, ніби він згвалтував її.

Вона довго гуляла Гайд-парком та дихала холодним січневим повітрям. На роботі затримувалася допізна. Придбала для читання дві книги про війну, у якій воював її дід. На Новий рік вона сама собі пообіцяла[16]: менше курити та хоча б раз на два тижні їздити до Тома Бреннана, якщо він захоче. Ну а якщо ні — то до когось іншого з того покоління. Вона думала, що так зможе повернути борг, закрити коло.

У перший свій візит до Тома Бреннана після Нового року вона сподівалася ще щось дізнатися про свого дідуся. Звичайно, вона розуміла, що у такому стані Бреннан не здатний на довгу розповідь — ба навіть на коротку, — та хоча б якусь згадку про нього вона могла почути. Цього разу вона вдяглася не так тепло, пам’ятаючи, що опалення в кімнаті відпочинку працює добре. Бреннан минулого разу жалівся на їжу, і вона вирішила повезти пиріг, спечений мамою. Збираючись, вона раптом усвідомила, що це подібне на збирання посилки на фронт солдатам, і доклала півпляшки віскі. Такого їм точно не посилали. Крім того, вона сором’язливо загорнула у носовичок дві камфорні кульки, Щоб не відчувати запаху сечі.

Бреннан сидів на тому ж місці біля вікна. Він вклав свою руку в її долоні — так вони й сиділи вдвох мовчки, обоє щасливі. Елізабет запитала, як його справи останні два тижні, а також впродовж кількох років до цього. Його відповіді мало стосувалися запитань — він говорив про ніч у Мафікензі, про свою сестру та затемнення, про те, як вона впала з драбини. Потім жалівся на їжу.

Іноді вона бачила, що Бреннан частково розуміє її питання — в його очах за товстим склом окулярів з’являвся стурбований вираз. В такі моменти він бубонів кілька слів, а потім або замовкав, або повертався до котрогось із небагатьох своїх спогадів. Елізабет подумала, що почула