Себастьян Фолкс - Пташиний спів

Цього разу вона не тиснула на нього питаннями про дідуся. Елізабет вважала, що встановила перший дуже важливий зв’язок, і навіть якщо він ще має що розповісти, то пізніше і сам це зробить, звикнувши до її приїздів. Вона залишила йому пиріг і віскі та пообіцяла приїхати за два тижні. Біля дверей вона зустріла старшу сестру, місіс Сімпсон.

— А я й не думала, що знову вас побачу, — сказала вона. — Є результат?

— Та не скажу, що аж так. Я навіть не знаю, чи йому до душі мої відвідини. Але мені подобається. Я принесла йому посилку, так же можна?

— Дивлячись, що саме ви принесли.

Елізабет здогадалася про заборону приносити віскі, тому швидко пішла, щоби не бачити, як його заберуть.

Того вечора вдома вона вирішила зробити підрахунки. Вона вже давно мала взятися за це, але відкладала, бо боялася результатів. За допомогою щоденника за минулий рік вона приблизно визначила, коли востаннє у неї були місячні. Шостого грудня вони точно вже йшли, бо того дня вона запізнилася на зустріч за обідом, шукаючи аптеку. Зараз було вже двадцять-перше січня. У щоденнику вона не зазначила дату їхнього останнього побачення з Робертом, але вона пам’ятала, що це було десь за тиждень до Різдва — тоді у крамницях уже висіли прикраси. Взагалі-то Роберт просто приїхав на свята на день раніше, і їм вдалося побачитися. Це, напевно, не був вихідний, бо наступного ранку вона пішла на роботу. Тобто приблизно двадцять першого або двадцять другого. У будь-якому разі, саме посеред циклу — найнебезпечніший період, якщо вона добре пам’ятала. Визначивши це, вона спробувала згадати, якими контрацептивами вони користувалися. Впродовж чотирьох років вона приймала таблетки, і лікар порадив їй зробити перерву, тому зараз ними використовувалися різні засоби. Обоє вони дуже обережно до цього ставилися, а Роберт навіть занадто, на її думку.

Наступного ранку в аптеці на Крейвен-роуд вона купила тест на визначення вагітності. В упаковці лежав прямокутний шматочок пластику з двома отворами. У ванні вона почекала п’ять хвилин — як було зазначено в інструкції — та глянула на тест. У обох була чітка яскрава блакитна смужка. Не просто позитивний результат — вона ніби випромінювала життя.

Наступний день минув десь поміж відчаєм та радістю. Двічі вона починала розповідати Ірен свій секрет, і двічі з обережності швидко змінювала тему. Обідати вона пішла сама, і з її очей полилися сльози, коли вона сиділа за столом. Елізабет вже навіть відчула абсурдну любов до невидимої істоти у ній.

Ввечері вона зателефонувала Роберту. Слухавку ніхто не взяв, тому вона залишила на автовідповідачі повідомлення з проханням передзвонити. Елізабет занурилася у ванну та почала розглядати свій живіт, роздумуючи над тими мікроскопічними подіями, які там відбувалися. Її лякали як фізичні зміни її тіла, так і те, що можуть сказати люди, але усе це компенсувалося приємним збудженням, яке її охопило. Задзвонив телефон, і вона вискочила з ванни, щоб узяти слухавку. Дзвонив Боб.

— Я розгадав його, — сказав він. — Вибачте, що так довго. Насправді, виявилося, що усе доволі зрозуміло, як тільки я збагнув, як працювала голова вашого старого. Грецька абетка, французькі слова та трохи власного коду. Елементарно, Ватсоне! Одне тільки, я не певен, що усі імена зміг вірно розшифрувати. Я позначив місця, щодо яких маю сумніви. А так наче все зрозуміло.

Оговтавшись від розчарування, що це не Роберт, Елізабет відповіла:

— Чудові новини, Бобе! Дуже вам дякую! Коли можна забрати?

— Приїздіть на вихідних, якщо вам зручно. Я надіслав поштою кілька сторінок сьогодні зранку. Так вийшло, що останні дві сторінки у записнику я розшифрував першими. Завтра вранці будуть у вас, якщо пошта не страйкує. Ви щось про це знаєте?

— Та ні, наче не страйкують. Ну то я буду чекати їх завтра.

— Добре, — відповів Боб. — Тільки перш ніж читати, налийте собі щось випити. Там усе доволі сумно.

— Звісно, Бобе. І ще раз дякую.

Роберт подзвонив аж опівночі, коли Елізабет уже спала, і вона взяла слухавку та відразу повідомила, що вагітна. Вона була занадто сонною, щоби подати цю новину м’яко, як планувала.

— Я не буду нікому казати хто батько. Ми можемо залишити усе в таємниці, — додала вона.

Роберт був шокований.

— Ти міг би виявити хоч трохи радості, — зауважила Елізабет.

— Дай мені трохи часу. Я радий за тебе, і скоро зможу радіти за себе й за дитину. Просто дай мені трохи часу звикнути.

— Я дам. Я кохаю тебе.

Наступного ранку, в суботу, прийшла посилка від Боба. Елізабет закінчила сніданок, і лише потім відкрила коричневий пакет з-під каталогу, чи офіційного листа, у якому Боб надіслав розшифрування. На пакеті — біла наліпка з її іменем та адресою. Усередині були два великі аркуші тонкого хрусткого паперу. Елізабет відчувала піднесення. Побачивши охайне письмо Боба чорним чорнилом, вона зрозуміла, що це саме те, чого вона прагнула.

Старий голос Грея, що гримав у телефоні з Ланаркширу, хаос спогадів Бреннана — усе це теж було дуже хвилюючим. Але тепер нарешті отримала бажане: минуле ожило у павутині письма, яке тримала тремкими руками. На папері вона читала:

Я не знаю, як минають