Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

обнявшись і чули, як лунко і молодо стукають їхні серця, як дихає весняна земля, як росте трава, дивилися на небо, де зоряною музикою бринів ясний, сріблястий Чумацький Шлях, що вів їх до щастя…

1990–1992

Лубни

Дві перемоги
1

Над Білою Церквою стояла по-осінньому холодна, але тиха і зоряна ніч. На південний вал фортеці, що прямовисно опускався у темні води Росі, по крутих дерев’яних сходах піднялося троє. Пізнавши в передньому коменданта Мендрійського, вартовий жовнір витягнувся і хвацько, двома пальцями віддав честь.

– Як тут? Спокійно? – спитав комендант.

– Так, пане коменданте, з цього боку спокійно… А від поля гриці[18] чути, апроші[19] копають…

– Там хай копають… Що ж їм зробиш?.. Аби з цього боку нікого не було.

Мендрійський і його супутники – невисокий молодик у довгій киреї, з саквами під однією рукою й скрученою мотузяною драбиною під другою та дівчина в темному плащі – схилилися на дубовий парапет стіни і довго вдивлялися в темряву ночі. На Заріччі – жодного вогника, хоча – вони це знали точно – там стоїть кінний загін Палія, пильно стережучи підступи до фортеці з півдня. Внизу струмує Рось, і навіть сюди, на вал, чути, як хлюпощеться об холодні кам’янисті береги вода.

– Не боїшся, Єжі? – спитав Мендрійський. – Ще є час передумати – і піде хто-небудь інший…

– Вовка боятися – в ліс не ходити, – відповів молодик і тихше, аби не почув вартовий, що відійшов до кутової вежі, додав: – Пане коменданте, ви ж знаєте, чому іду саме я!.. Адже я кохаю панну Зосю над усе на світі! У моєму серці тільки одне почуття сильніше за це кохання – любов до вітчизни!.. Тож щоб урятувати панну Зосю і всю вашу родину, я готовий на все! Навіть на саму смерть!

– Ти сміливий лицар і справжній шляхтич, пане Богинич! – схвильовано вигукнув Мендрійський. – Ойчизна високо оцінить твій героїчний вчинок!

– Я теж впевнений у цьому, – тихо, але з якоюсь загадковою інтонацією відповів Богинич. – Все моє життя належить передусім їй! – і, повернувшись до дівчини, шепнув: – А також тобі, люба!

Дівчина спалахнула. Навіть у темряві було видно, як проти зір засвітилися її очі.

– Юрасю, любий, бережи себе! – знову прошепотіла дівчина. – А я молитимуся, щоб Матка Боска відвернула з твого шляху всі небезпеки, всі перешкоди!

– Дякую, Зосю! Мені подобається, коли ти називаєш мене Юрком, як завжди називала мати… – Юрій узяв її руку і гаряче поцілував. – Мені буде легше зустріти небезпеку, коли я знатиму, що ти думаєш про мене… Але ніколи не думай про мене погано…

– З чого ти взяв таке, Юрасю! Як я можу подумати про тебе коли-небудь зле?

– Ти ще не знаєш життя, Зосю! А я вже знаю його добре!

Він замовк і пильно глянув на дівчину. Здавалося, юнак хотів сказати щось дуже важливе, але не наважувався.

– Зосю, поклянися нашим коханням, що ти ніколи не відсахнешся від мене, що б не трапилося зі мною і що б ти не почула про мене!

– Клянуся, любий, – Зося прихилилася до юнака, і він відчув на своїй щоці тепло її вуст.

– Зосю!

Та дівчина вивернулася з його обіймів, і по дерев’яних сходах лунко простукотіли підківки її черевичків.

Підійшов Мендрійський.

– Пора, Єжі! Спускай драбину!

Богинич безшумно опустив донизу мотузяну драбину, прив’язав її до гострої палі і став роздягатися.

– Бр-р-р! Зимно! – здригнувся всім тілом. – Сподіваюся, у воді буде тепліше!

Потім закинув за плечі сакви і поліз через парапет.

– З Богом, Єжі! З Богом! На тебе вся надія! Інакше – всі ми тут загинемо! – прошепотів, обнімаючи юнака, Мендрійський.

Юрій зник у темряві. За деякий час драбина ослабла – почувся тихенький сплеск води.

2

Зі сходом сонця до Палія, як було домовлено напередодні,