Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

Солоницею. Тут їх уже ждав Михайло Безкровний з сім’єю та двома супутниками, що теж, заохочені його розповідями про розкішні південні степи, зважилися на переселення. А ввечері добралися до Хорола і зупинилися на ночівлю під гаєм, на звичній чумацькій станції.

Поставили, як водиться, вози в коло, волів, коней та корів, яких узяли з собою, пустили на бережину пастися. Назбирали сухого хмизу і розвели багаття, щоб зварити вечерю, молодь нарвала бур’яну для постелі. Застилаючи її ряднами, Катря спитала:

– Ти й минулого разу тут ночував, Івасю?

– Тут. Це постійна чумацька станція для тих, хто їде з Лубен. Тут починається Ромоданівський шлях, що веде аж до Кременчука.

– А чому його називають Ромоданівським?

– Кажуть, більше ста років тому по цих степах вів на турка, під Чигирин, своє військо московський воєвода Ромодановський і залишив після себе такий широкий слід, що по ньому і чумаки почали їздити і назвали його Ромоданівським.

– Я його собі так і уявляла: широкий битий шлях… Коли ти не повернувся з Криму, я навіть пісеньку про нього склала.

Івась здивувався.

– Сама склала?

– Сама… Ждала тебе, ждала і не могла діждатися… Так було тужно!

– То заспівай! Хочу почути!

Катря зніяковіла.

– Так почують же – сміятимуться. Незручно якось…

– То ходімо на берег – поглянемо, як товар наш пасеться…

– Ходімо.

Вони спустилися вниз, сіли під кущем калини. Товар розбрівся по широкому лугові, йдучи попасом туди, де росла більша і смачніша трава.

Івась обняв дівчину.

– Ну, тепер заспівай! Тут ніхто не почує…

Катря пригорнулася до нього, тихенько завела:

До Хорола все дорога, до Криму стежечка, — прийшла туга від милого до мого сердечка. Ой ти, туго, ой ти, турбо, не пристань до мене: є в самої туги много край серденька мого!

Катря раптом заплакала.

– Ти чого? – кинувся Івась.

– Згадала той час… Боже, як я тужила за тобою! Світ був не милий, очі від сліз не висихали!

Івась рукою витер її мокрі щоки, міцно пригорнув, поцілував.

– Все те вже позаду… Не тужи! Тепер ми разом – і ніхто більше не розлучить нас! Хіба що смерть!

– Ой, не кажи такого! Я хочу, щоб ми з тобою жили довго-довго – аж до старості, щоб діждалися діток, а потім – онуків…

– Так і буде, моя кохана. Я впевнений у цьому. Наш шлях буде довгий-предовгий, як отой Чумацький Шлях, що на небі!

– А чому він Чумацький? – спитала Катря.

– Бо показує дорогу чумакам до Криму.

– А люди кажуть, що то дорога, що перетинається посередині світу: одна веде в пекло, а друга – в рай.

– Мабуть, що так, – погодився Івась. – По тій дорозі душі померлих ідуть на той світ: одні, праведні, в рай, а грішні – в пекло.

– І по ній янголи ходять – показують, куди кому йти?

– Так.

– А ми праведні чи грішні?

– Який у нас гріх? Ми по правді жили… А от Хуржик або Пухляков – грішники. То вже напевне! В тому й сумніву нема! Хто чинить хоч одній людині зло, той грішник! Так я думаю… І ще я гадаю, що Чумацький Шлях – то дорога до щастя! Для добрих, для праведних людей! Одні доходять до нього раніше, інші – пізніше… Але доходять! Сподіватимемося і ми, що знайдемо своє щастя…

Вони сиділи