Володимир Кирилович Малик - Чумацький шлях

прибули на військову раду полковники Самусь, Іскра та фастівський суддя – наказний полковник Михайло Омельченко.

Семен Палій уже цілий місяць хорував і лежав на високо збитих подушках, поклавши поверх ковдри міцні вузлуваті руки, що не тільки мали справу з шаблею, але й плуга та коси не цуралися. Над його високим, злегка похилим назад чолом кошлатилося густе, колись каштанове, а тепер покроплене рясною сивиною волосся. Виразні сірі очі, незважаючи на хворобу, випромінювали якесь дивне світло.

Огрядний Омельченко сидів біля вікна на лаві. Захарій Іскра, чорнявий, стрункий, стояв біля ліжка, в ногах Палія, і з легким усміхом стежив за Самусем, який неспокійно походжав просторим покоєм, підкріплюючи свої слова різким помахом руки.

– Ми вже місяць товчемося під Білою Церквою! – блискав голубими очима Самуїл Іванович, або Самусь, як прозвали його сучасники (історія не зберегла прізвища цієї людини). Чисте поголене лице аж бризкало густим рум’янцем і молодецьким здоров’ям, хоча полковникові було вже за п’ятдесят. – Цілий місяць стоїмо під цими клятими стінами, поклали три сотні козаків, а взяти не можемо!.. Чому, я питаю? – він раптом зупинився посеред кімнати і сам собі відповів: – Бо у нас зовсім немає важких облогових гармат, замало пороху, щоб закласти міни, ми завчасно не подбали про виготовлення штурмових драбин!

– Самі винні! – вставив Іскра. – Драбини робимо…

– Але ж довше ми не можемо тут залишатися!.. Регіментар Рущиць зосереджує хоругви кварцяного війська[20] в Котельні. До нього, як нам стало відомо, прибуло три сотні добре озброєної шляхти з Київського воєводства. Туди ж простує волинська шляхта з князем Дубенським. Магнат Любомирський веде шляхетське рушення[21] Брацлавського воєводства. Ось-ось прибуде – а може, вже й прибув! – посланий королем та коронним гетьманом другий регіментар Яків Потоцький з військом… Супроти нас збирається грізна сила!

Палій мовчав. Важкі думи різко вкарбували між бровами глибоку зморшку.

Справді, становище складне. Повстання, яке вони готували багато років і яке мало визволити Правобережжя з-під шляхетського гніту й возз’єднати його з Лівобережжям, раптом застопорилося під Білою Церквою. Вже більше місяця триває облога. Спочатку нею керували Самусь та Іскра, а потім, коли трохи відпустила хвороба, він сам прибув з Фастова, взявши на себе загальне керівництво і облогою, і всім повстанням. Однак кілька жорстоких штурмів закінчилися невдачею. Невелика, але добре вишколена й споряджена гарматами, порохом та харчами залога фортеці картеччю розстрілювала повстанців ще на підступах до стін. Тоді козаки відвели з рову воду і почали копати окопи та апроші, щоб підійти впритул до фортеці… Але час біжить і вивідачі приносять невтішні вісті: шляхта збирає сили, щоб одним ударом розтрощити загони повстанців під Білою Церквою…

Палій важко зітхнув. Ех, як невчасно звалила його хвороба! Оце б зараз на коня! Самому б побувати під стінами, підняти людей, вдихнути в їхні серця свіжі сили!

– Що ти пропонуєш, Самуїле Івановичу?

– Генеральний штурм! Одним ударом захопити фортецю і відразу ж іти на Рущиця!

– А якщо не захопимо? – тихо спитав Палій. – А тим часом сам Рущиць підійде до Білої? Що тоді?

Самусь гнівно блиснув очима, але нічого не відповів. Від хвилювання у нього обличчя взялося малиновим рум’янцем. Він стояв посеред покою високий, красивий, у полковницькому оксамитовому жупані, що щільно обтягував широкі плечі і тугі м’язи рук… І Палій, і Іскра замилувалися своїм запальним, але вірним і відданим загальній справі побратимом.

В цю мить до покою зайшов сотник Семашко, Паліїв пасинок і його найближчий помічник.

– Батьку, привели полоненого.

Полковники перезирнулися.

– Полоненого? Невже підійшли хоругви Рущиця? – вигукнув Палій, а потім стриманіше додав: – Хай приведуть його сюди!

Двоє повстанців ввели полоненого. Босий, простоволосий, мокрий, він мерзлякувато кутався у стару кирею, що, видно, була не раз у бувальцях і зовсім не гріла. Обличчя невідомого позеленіло, а зуби вибивали дрібушечки.

Повстанці привіталися.

– Вивідача привели, – сказав рудий чолов’яга в поношеному кобеняці.

– Вивідача? – Побачивши полоненого, Палій підвівся на ліжку, ніби хотів кинутися до нього, але раптом стримав себе і, хитро примруживши очі, спитав: – Де ж ви спіймали такого карася?

– У річці, батьку…

– Плив за течією від замку. Видно, хотів непоміченим пробратися до своїх або в наш табір… Але ми теж не вчорашні – напнули через річку вірьовку і прив’язали до дзвона. От він у темряві й зачепився за неї. Дзень-дзелень! – Ми на човни – і виловили раба божого! – пояснив другий повстанець.

– Молодці!

– А це його манатки, – рудий витрусив із саквів підмоклий одяг.

– Що там іще, крім одягу?

– Так, дрібниця – кілька злотих, турецький ятаган та ще свічка, – рудий поклав усе те на стіл.

– Гаразд, можете йти! Спасибі вам! – Коли повстанці вийшли, Палій, несподівано для всіх, простягнув до полоненого руки і вигукнув:

– Юрасю, невже це