Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

в церковці, під покашлювання молільців і тихий монотонний дзвін недільне казання січового панотця Петра Буркуна.— Остерігаю, як остерігали панотець Данило Тукальський і панотець Михай Гунашевський, пересторогами у днях прошедших, що не чужинці, не владці і коло них стоячі поплічці вам порадять щось істинно християнське, а звичаї і заповіти ваших батьків і дідів-мучеників. Пом'янемо ж, братове во Христі, звитяжця-лицаря Муху, що полив своєю кровію Коломию, Снятинщину і впав під Рогатином. Боже, молимося тобі за його душу великожертвенну... За звитяжця-лицаря Сверчевського і його соратців, що полягли у помочі молдавцям і волохам проти агарян... За великого звитяжця Підкову, розп'ятого у Львові, і його соратців: Якова Шаха, Гната Силу, Самійла Кішку і іних!.. За Байду-Вишневецького, що вмер на султанському гаку, не зрадивши своєму людові, уславивши козацтво на весь світ, внук якого, хай буде проклятий навіки, опоганив святе, велике і безсмертне ім'я діда, доки нам жити на землі!.. За сотні чільців на волості і в Коші, що поклали життя за життя наше, за тисячі тисяч героїв-рядовичів, що полягли у боротьбі із католиками і агарянами, за ясирників, що сконали за нас у ямах-темниках...

Наші ієрархи освячують всіляких заточників праведних чи й грішних, і Бог їм усім суддя! А я гадаю,— пливли хриплувато-баритонні слова отця під надвірний дзвін,— хай простить мені Бог, що, передусім, на те конфірмування заслуговують наші брати, батьки та діди-звитяжці, яко оборонці рідного краю і рідного люду!.. Помолимося ж за них, паство, і попросимо в Бога їм раю на небі!.. А ще скажу, яко пастир: Юрась хрещений ваш гетьман, запорожці! Юрій Хмельницький хай з'єднає тепер вас і захистить під рідним небом!..

«...Так-так, Ханенко в листі мені, як і панотець оце, найнепомильніше добре радить! Треба врешті припинити душезгубне міжусобство і об'єднатися навколо Юрася! Треба згуртуватися усім в одностай, домогтися або негайного затвердження усіх пунктів Галицького трактату сеймом, або відкрито порушити мир зі шляхтою,— прихрещував Сірко правицею висновки-рішенці, які визрівали в ньому якраз тепер, перед виборами кошового, під монотонне бубоніння Буркунових казань у церковці.— В тому і Ханенкова рація на днесь!.. Азовського сераскира, ногає-таманців, отих Карач-беєвих спільників, та й його самого слід би було негайно перехопити, як вертатимуть, обтяжені ясиром і добрами.

Дивно, Ромодановський міг би це зробити і просто, і легко, і вправно, а, бач, не робить чомусь!.. Самого Карач-бея, мабуть, найзручніше навідати добрим загоном на Ор-Капі-Перекопі, хоч би й лише налякавши його!..

Трубецькой і Пожарський хай шкребуть карки, потрактовуючись із царем і збираючи знову докупи своїх побитих розпорошенців, бо молодик Безпалий їм тепер не слуга, коли ним розколюється навпіл Гетьманщина! А Юрась, благословленний і ректором Лазарем Барановичем, і митрополитом Сильвестром Балабаном, і архімандритом Інокентієм Гізелем, таки справжній гетьман, хоч і в'юнак ще... Як лише допомогти йому?

Підступний сейм, зневаживши круля і його прибічників,— згадав Сірко Собеського і свої розмови з ним,— взявся обрізати пункти Галицького трактату магнатськими забаганками, кінцево умертвивши і „пшиязнь“ нашу, і прощення їхніх злочинств. А відтак, прибічникам та лакизам магнатським разом із Виговським більше немає чого робити, бо він був гетьманом тільки тимчасовим, наказним. Коли справжній гетьман об'являє себе повнолітнім, то й правда на його боці!..»

— ...Оберіте нині достойного і вірного вам у кошові чи й у гетьмани, і ви, провідці-чільці, і ви, запорожці славні, вшануйте свою обранність, згуртуйтеся навколо вашого обранця і Юрія-Євраха і не множте отих самозваних і чуженасаджених вам гетьманів на вашу погибель, бо творять вони поспольству нашому тільки зло!..— мішалося в Сірковій пам'яті своє і отцеве...— Бездоглядно сильного і владного та поспольно визнаного гетьмана при наших волелюбних звичаях виборності, вдруге кажу, без такого, яким започав останню визвольну війну отруєний покійник Хмельницький, наша Гетьманщина, та ще при отакій неодностайності поспольства, не зможе визволитися із-під чужого гніту і підступного оточення, на які Бог її прирік, не знати за які гріхи, на муки і терпіння!.. Хай Бог простить мені і вам що істину!..— закадив знову панотець Петро церковку кадильним димом.

Під талаламкання дзвонів Сірко виходив із церкви між зажуреним людським плавом-потоком, затиснутий зусібіч товпищем молільників. Згущена маса козацьких тіл сунулася до вузького виходу і там ще тісніше змикалася, щоб висіятись на майдан, де вже юрмились ті, хто не був у церкві або вийшов раніше, не дослухавши казань панотця Петра. Дехто з них, стягнувши з голів шапки, побожно хрестився, дивлячись у бік церкви, віддавши на днесь данину Богові...

По якімсь часі почулися скличні дзвони, і Сірко направився в центр майдану, занурившись у козацьку гущу.

Услід дзвонам вдарили урочисто литаври, і запанувала тиша, потім почалися бурхливі вибори кошового. Та не поталанило цього разу старшим та знатним товаришам. Уже по перших викриках їх кандидатур Пашко Гомон, Дем'ян Барабаш, Іван Брюх були ледве не побиті розбурханим козацтвом. Не підтримало воно й тих, хто пропонував обрати кошовим щойно прибулих на Січ Вареницю та Сулимця. Може, кількасот голосів було вигукнуто за них, в той час як порада вибрати кошовим Сірка була підхоплена тисячами голосів, що заглушили своїм ревом всі інші.

Іван Сірко не очікував того, пробував відмагатися і відмовлятися під всілякими приводами, навіть тим, що має бути негайно у Вінниці, що буде негречним, бо давав слово старшинам не бути в Січі чільцем. Та що більше він опирався і відмовлявся, то заповзятішою була одностайність козацтва:

— Сірка! Сір-ка-а! Сір-ка-а! Сір-ка-а! Геть-ма-ном і ко-шо-вим! Сір-ка-а во-ли-мо-о! — ревіло, гриміло, гуготіло, відлунюючись не лише в Зозулиному Байраці, а по всьому Великому Лугу.

Довелося Сіркові ставати упокорено під корогву січової Покрови і стяг з вершником-козаком на коні. Довелося, хоч і нехотя, взяти до рук бунчука та пірнача від січового писаря, колишнього розвідника гетьмана Богдана — Гната Стасика. Довелося, врешті, по благословенні, поцілувати і хреста в руці панотця Петра Буркуна...

— Від чистого серця і душі,— звернувся Сірко до товпища після дідівського обсипу голови піском, вмивання та витирання,— дякую всьому чесному товариству