Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

В погоні за рештками побитих стрілецьких з'єднань Виговський загнав і Трубецького та Куракіна, як втікачів, аж за Дебрянськ і у Москву, пославши королю Яну-Казимирові велике царське знамено, взяте в Куракіна і Трубецького, і всі гармати, барабани, зброю, відбиті у Львова і Пожарського, віддавши орді в оплату за поміч коні, обози-батови з харчем та інше.

Як не кликав Виговський донців і січовиків, козаків-слобожан і яіків, ойротських тайшів, казанців і астраханців та іних мещерів «вирватися із царських і боярських шор», «купно вдаривши на супостатів», ті відмовчувалися, не відгукнулися до нього лише тому, що він «повернув рідне поспольство в лясько-магнатське ярмо», а дехто додавав: «І виступив проти єдиновірців московитів».

Царсько-боярські нацькови, паплюження, спантеличливі невірогідні байки «юродивих» і «провидців» відіграли повністю покладені на них ролі. Все, зв'язане із ляхами і ордою, заздалегідь було приречене в них на огудження. Сірко аж до сварки дійшов у розмові про Виговського із батьком і капулівським урядом на сходках. А що вже в кошах, як навідувався туди, було суперечок, а із «знатними і старшими» кошовими верховодами як змагався він! У суперечках доходило ледве не до бійки, і рятувався спантеличений Сірко тільки у Капулівці від усього і вся...

Прибічники Виговського вже тішилися з того, що московитів назавжди належно відсунуто, а найпаче раділи деякі збіглі від бояр сіроми, бо смертельні для них стрільці опинилися аж в Заколугах, в Мещерських Заполіссях, хоч і стояв ще у Києві зі своєю напіврозбитою залогою воєвода Шереметєв, пильнуючи не лише матір городів русинських, а й престиж Московського царства. Без Києва ж бо не було й не буде Великоруси. Потрійці радо зустрічали разом із Виговським польські потуги, що вступили по домові в Сіверщину, мріяли вже про шляхетські стани, сподівалися із приходом повесіння визначити і поставити «навсечасся» кінцеві покордоння аж на Нугрі, Зуші, Неручі, Руськобрідді, в Пососонні, Плавиці, Верхньоохав'ї, в Поусманні, в Похопер'ї й Богучар'ї та попід мещерськими і жиздринськими підліссями на основі мирного трактату із царем і боярами. Та поспішили радіти. Бо обернулося так, що ота конотопська різанина, розорення ординцями Прилук, Пирятина, Жовнина, Красного та Карабутова з навколишніми волостями, а надто віддача людоловам в оплату Ясиня, стала для Виговського пірровою перемогою, бо привела до кінцевої поразки, а Гадяцький трактат — до мрії частини поспольства в подальшому.

Січ жила на той час настроєм, який виробляли, завдяки помилкам Виговського, збіглі ворохобники. Туга, розпач і печаль за долею ясирників, відданих Виговським орді, змусила Сірка зустрітися із кошовим Богданом Кліщем, обозним Павлом Гомоном та іншими і схилити їх до миру з ханом за умови повернення ясирників додому.

Як не дивно, пропозиції запорожців радо були прийняті ханом. Ясирники були частково повернуті, а частково викуплені,— за рахунок січової гамзи-скарбниці, найпаче за кошт, лишений Сіркові Левком Чорноморцем-Конограєм,— і вернулися переважно у Великий Луг, на запорозькі землі. Цей крок Січі, звичайно, пішов на ганьбу Виговському і престижний карб січовикам, а серед них — Сіркові. І Виговський, дізнавшись про цю подію, зажадав через царського посланця в Чигирині Рогозіна і через Сефер-Казі від хана визнання того, що Січ, як складова частина Гетьманщини, не може, окрім встановлення меж на пасовиськах, зноситися із ними без нього та його генеральної канцелярії. Того ж домагався він і від короля польського через посланця Беньовського, але з додатковою вимовою, щоб Польщо-Литва, згідно з Гадяцьким трактатом, відмовилася від можливої унії з Московією та припинила розмови про обрання царя на польський престол. Той необачний крок «самозваного» гетьмана не міг не стати набутком січового товариства.

Покликаний запорожцями у Січ в зв'язку із бурхливими та важливими подіями, Іван Сірко, опинившись у вирі пристрастей, заповзять, різнотлумачень та покраяності всього Коша на розколи-ватаги і юрби, які вимагали негайної одповіді Виговському, виходу зі злиднів, із старшинських бреханин та шпигунських наклепів, що вели до братовбивства, став раптом необхідною особою і для сіром, і для більшості старшин.

Для нього постало кільканадцять насущних питань: як і чим угамувати оту пристрасну різночинність запорожців, куди її спрямувати, відвернувши від сліпої ненависті, помсти, братовбивства і міжусобства, які вирували, кипіли, збігаючи через край? Адже курінь ішов на курінь!..

— Сказали мені,— почав він, діждавшись тиші,— що ви кликали мене на товариську раду. Кликали чи ні?

— А так, батьку, кликали!

То ось що скажу вам: ви не подобаєтесь мені нині. Там,— показав у полунощну сторону,— жадання маєтності, слави і влади, яко іржа, роз'їдає поспольство наше. Знову пішло міжусобство, шаблі зняли брат на брата, і ви того хочете? З якого це часу мати наша славна Січ Запорозька стала затісною для вас? Чому ворогуєте між собою? Чого не поділили?

— Збідніли ми. Братерство підупало, батьку.

— Істину кажеш, побратиме! — пізнав він того, котрий зважився відповісти йому.— Збідніли ви, і не токмо тим, що спорожніла січова гамза, що пастроми не наготували на всіх і в достатній кількості. Духом збідніли козаки — ось в чому заковика!

Хотів сказати: передусім, збідніли ті серед вас, кому доручили ви бути чільними в козацькій громаді, та одразу ж передумав і сказав інше:

— Багато говорити не вмію та й не хочу. Решту скаже вам панотець Петро Буркун у храмі Божому.

Якийсь час тривала угомонена зверненням Сірка до товариства тиша. Потім її мовби прорвало. Січовики, як і перед цим, спершу загули, потім загомоніли, зрештою стали доводити щось один одному, і хто знає, чим усе те завершилося б, коли б церковний дзвін не покликав їх у храм Божий на обіцяне недільне казання.

— ...Остерігаю, як остерігав вас в останній час, смертна у Бозі, моя збратована, шляхетна паство, від лиходійств гріховних єзуїтських та єретичних, від самозванця Никона, від лих боярських, від таємних послань їхніх в усі наші царини,— слухав Сірко, стоячи посеред козацького товпища