Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

і квітучої акації при воротах… Старенької акації — із сумними материнськими очима і п’янким запахом вуст коханої… Старенької акації — найніжнішого дерева у всім білім світі. …Минули літа… Багато літ минуло… Я ще живий, але душа давно померла від печалі… бо на чужій землі дуже тяжко співати… співати на материнській мові… Я ще живий… І тільки тому живий, бо пам’ять гріє моя знедолена земля, а серце — тінь печального батька на порозі і пахощі старенької квітучої акації — найніжнішого дерева на землі… Старенької акації… пахучого до сліз і колючого до крові — найдобрішого, найніжнішого дерева на Божому світі…»

Ця пісня була якась бездонно-болюча… бездонно-болюча і сумна, як безмежна печаль Марії Магдалини біля ніг розіп’ятого Христа.

З’юрмившись біля приймача, ми, навіть не дихаючи, здавалося, слухали не пісню, а Божественне одкровення. І в цю мить мені, дитині, бачилося, як спів Владя, наче потужний промінь світла, пронизуючи безкрайній океан Всесвітньої ночі, несеться із потойбічного світу до нас, сюди, на Небесі, у забутий історією і людьми куточок землі, як радісна передвістка про майбутнє пришестя Великого щастя. Я зримо бачив, як ангели, кружляючи парами, розсипають із небес по всій землі повними жменями світлі звуки мелодій, осяваючи нічні простори… І всі знедолені бездомні, зневірені, пропащі, поволі-поволі піднімають догори очі і на онімілих вустах їх починають оживати слова молитви.

* * *

На перших порах моє ганебне відлучення від школи за політичну провокацію сприйнялось в родині, як і завше, спокійно і розсудливо: пана з нашого Митрика не буде, міністра — теж… А читати і писати уже навчився. І на сьому дякуємо! Хай ліпше по ґаздівству займається, а то зношує тільки у тій школі взуття й одежу — і все безоплатно!

Щоправда, і в ґаздівстві із мене мало толку вийшло. Ні, я не те що лінувався, навпаки вельми у всьому старався. Але ж є люди із тяжкою планідою — якась нечиста сила усе плутається у них під ногами. Приміром, гнав на пасло козу Танкістку. Аби підрізати шлях, вирішив перейти через потік. А щоб взуття не намочилось, сів верхом на козу. Дурна скотина не дивилась собі під ноги, послизнулась на камені і поламала передню ногу. Баба Фіскарошка через ту дурницю так голосила, що, певен, коли б мене ховали — не було б таких сліз.

Далі, аби доказати свою майстерність, взявся підремонтувати хлів. Дещо ліньки було підкріпити, дещо призабув — і дах на хліву повністю завалився. Щастя, що це весною сталося, а то взимку вся худоба би задубіла… І посипалось: одне невезіння лізло на друге, менша біда тягла більшу… А край усьому поклав мій невинний, дитячий, сказати б — «глибоко люблячий» синівський жарт.

Я завжди обожнював свого батька, мав до нього стільки ніжності і не знав, як це висловити. І тоді вдавався до милих, як на мою думку, жартів.

…Одного ранку, коли мої нянько ще нестерпно хропіли, прив’язав їх ногу за бильце ліжка, а у привідкритий рот сипонув трішки тютюну із сіллю. Повторюю, діялось це не підло, а із любові, яка вщерть наповнювала мене і аж хлюпала через вуха…

Звісна річ, мої нянько, як втягнули у себе із хропом сатанинської суміші, ледь груди не розірвали. Зайшлися таким диким кашлем, що, бачилось, шибки повилітають. Далі, як підкинулись, схопились, мов ошпарений, із ліжка. Але ж нога прив’язана! І кляте ліжко перекинулось, поховавши під собою божевільного від жаху і кашлю нянька.

Що діялось далі — не розповідатиму. Такі методи виховання, що вчинені були зі мною відтак, категорично не сприймаю. Але того ж таки дня мої нянько, як би тепер написали, зібрали родинну прес-конференцію і зробили дідові Соломонові і бабі Фіскарошці протестну заяву:

— Якшто ви, мамо і няню, рахуєте, що цей збийвіч, — нянько із, м’яко кажучи, великою нелюбов’ю глянули на мене. — Якшто ви рахуєте, що цей рогатий осел — великий подарок небес, то ним треба ділитись чесно із ближніми… А по сьому робіть, што хочете, але женіть його до школи!

Мої нянько так і сказали — женіть! Не повести за ручку, не умовити піти, а — нагнати. Ніби я — скотина якась немита і мене, як худобу, у хлів треба наганяти.