Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

побував у своєму мукачівському маєтку і там замість родини побачив, як п’яний сов’єтський полковник висловлює свої гарячі почуття любій дружині віником по голові. Але за короткий час, відколи руські вояки, як у народі казали, «ослободили» край, Фіскарошка од полум’яних дітей Леніна-Сталіна такого набачилася, що на очах не те що здивування, а роги виростали. Тому, полегшено зітхнувши, заспокоїла.

— Пане, я думала, що вам страшний суд явився, а ви таку сміхоту розказуєте…

Фийса притьмом схопився на ноги, звів руки до неба і простогнав:

— Божіньку великий, це ж офіцер! Скажіть мені на милість: могли би ви даже у сні страшному увидіти, штоби гусарський полковник, а ци якийсь інший офіцер нашого ясного цісаря бігав п’яним із віником за дамою серця?! — запитував у небес украй розгублений пан Іштван і благав. — Господи, не веди так швидко сесь світ до погибелі!

Баба Фіскарошка від побаченого і почутого геть розгубилася. Їй, бідачці, гадалося: чоловік почне плакатися на власну долю і вона готова була його утішити, розрадити, зігріти… Але того, із чим зустрілася, ніяк не могла збагнути своїм простацьким розумом: перед нею страждав, мучився і карався чоловік, для якого честь і гідність офіцера були набагато вищими як власна сімейна трагедія, чи навіть Апокаліпсис всього людства… Звідкіль моїй бідній бабі було зрозуміти селянським глуздом: — у тому світі, де втрачають гідність і мораль вже і високі командири, простій людині не варто жити!

…Людське милосердя!.. Воно таке крихке, світле, казково-недосяжне, як біле повісемце бабиного літа у бездонних глибинах осіннього неба. Але саме на ній, на цій слабенькій павутинці, завжди трималася тяжка і невимовно болюча історія людства. Бо ним, милосердям, Великий Господь, як рідкісними талантами, нагороджує дуже небагатьох своїх обранців. І саме на них, а не на революційно-оскаженілі натовпи, покладена величезна місія спасіння людства від звіриної жорстокості, очищення душі, навернення нас до Великого Покаяння і Прозріння. Носії милосердя і доброти були у всі часи, відколи себе пам’ятає Велика історія.

Не стали винятком і перші роки сов’єтської власти на Закарпатті. Як серед наших, так і поміж приїжджих, найшлося чимало порядних людей, які із християнським співчуттям ставилися до закарпатської інтелігенції, духівників і просто порядних ґаздів — їх нова «власть» оголосила прислужниками світового імперіалізму, шпигунами і просто ворогами народу. Під цю «роздачу», звісно, потрапляв і пан Фийса. Проте заступилися добрі люди. Пам’ятаючи благочинні діла графської родини, якимось дивом врятували його від перевиховання у сибірських таборах. Більше того, оскільки вчительських кадрів у той час бракувало, панові Фийсі запропонували викладати у початковій школі на нашому присілку Небесі. А через декілька років навіть перевели у середню школу, що знаходилась у центрі села…

…Мої найперші спогади про пана Фийсу пов’язані із його великою родинною таємницею…

Майже щонеділі, після вечері, коли наші Небесі потиху поринали у сутінки, ми утрьох — баба, дідо і я — крадькома заходили до пана Іштвана у його боргазу, де він тепер постійно мешкав із нами по сусідству. Господар зустрічав нас завжди радо, із такими емоціями, наче зустрічались після столітньої розлуки. Далі замикав на ключ двері, покрівцями занавішував вікна, витягував із дерев’яної скрині трофейний німецький приймач, включав його і довго й обережно настроював… Нарешті чулися позивні, і диктор, як правило жінка, м’яким і глибоким голосом, схожим на воркування молодої горлиці, радо віталася на незнайомій мові, про щось повідомляла і одразу лунала музика. Далі у неї вплітався божественно-врочистий голос і починалися пісні. Це були концерти із всесвітньовідомого оперного театру Ла Скала. І головним виконавцем виступав молодший син пана Фийси золотий голос Європи Владьо. Після війни йому вдалося оселитися в Італії і там оженитися на юній і незрівнянно красивій графині Єлизаветі Марконі — доньці відомого генерала Альберто Марконі. Тепер Владьо уже кілька років поспіль був солістом оперного театру і водночас його найбільшою коштовністю.

Невідомо, яким чином пан Фийса дізнався про долю свого меншого сина і чи підтримував із ним якісь таємні зв’язки, але концерти Владі, на які він запрошував потайки, були для нас, мало сказати, великими дарунками… Кожна зустріч із піснями Владя відкривала нашим селянським душам незбагненно світлий, неосяжний, хоч і невідомий, але дуже рідний, дорогий світ таїнства і великої любові. І ще одне диво, у яке по багатьох десятках літ не можу повірити і збагнути: ми не знали мови, на якій співав Владьо, але розуміли кожне слово його пісень. Мені особливо запам’яталася одна із них, після якої я, дитина, чомусь завжди тихо плакав. Пісня ця про розлуку людини із рідною землею і мала, здається, назву «Колюча акація — найніжніше дерево у світі». І були у тій пісні-баладі такі слова:

«Я народився на землі, де сонце схоже на сироту, небо — на обличчя вдовиці, а вітер має запах вічно черствого хліба. Проте я любив цю землю, як згорьована мати любить свою безнадійно хвору дитину-каліку… Та ось одного ранку затрубили ангели Долі, і я мусів покидати свою божественно дорогу землю… І ніхто мене не проводжав, крім печального батька на порозі