Віктор Гюго - Трудівники моря

завдав собі клопоту запечатати лист, а попросту згорнув його вчетверо і подав Грас:

— Віднеси Жільятові.

— У «Будинок на Пустирищі»?

— Еге ж.

КНИГА ТРЕТЯ
ВІДПЛИТТЯ «КАШМІРА»
І. Біля маленької затоки поблизу церкви

Коли в Сен-Сансоні багато народу, то порт Сен-П'єр безлюдний. Цікава звістка в якомусь одному місці відіграє роль всмоктувальної помпи. В глухих закутах новини розлітаються швидко; піти подивитись на трубу Дюранди під вікнами меса Летьєрі — ось про що від самого сходу сонця тільки й думав кожен гернсеєць. Усі інші події зразу ж поблякли перед останньою. Розмов про смерть декана Сент-Асафа наче й не було; ніхто більше не говорив про його превелебність Ебенезера Кодре, про його несподіване багатство, про його від'їзд на «Кашмірі». Машина Дюранди, вивезена з Дуврів, стала найзлободеннішою темою розмов. Ніхто в це не вірив. Навіть катастрофа судна здавалася незвичайною, а що вже врятування машини — то й просто неймовірним. Отож, щоб пересвідчитись у цьому, треба було побачити її на власні очі. Всі інші заняття було відкладено. Вервечки обивателів зі своїми сім'ями, люди різних станів, починаючи від «сусіда», і кінчаючи «месом», жінки, джентльмени, матері з дітьми і діти з ляльками тяглися з порту Сен-П'єр околичними дорогами до «Оселі відважних» «подивитися на дивину». Багато крамниць у порту Сен-П'єрі було позамикано; в торговельних рядах ділове життя зовсім завмерло: ні збуту, ні комерційних угод; вся увага була прикована до Дюранди; в жодного крамаря не було «почину», за винятком ювеліра, що якимсь чудом продав шлюбну обручку чоловікові, котрий «дужо квапився і запитав, де живе декан». Відчинені ж крамниці перетворилися в місця зборищ, де голосно обговорювалося чудодійне врятування машини. Жодного перехожого в Іврезі, якого тепер невідомо чому називають Кембриджським парком; жодної душі на Гай-стріт, яка тоді називалася Головною вулицею; нікого у верхньому місті, навіть площа зовсім спорожніла. Можна було подумати, що настала неділя. Військовий парад, влаштований в Анкресі в честь якої-небудь королівської персони, що відвідала місто, не міг би так обезлюднити порт Сен-П'єр. Весь цей рейвах з приводу такого нікчеми, як Жільят, примушував людей статечних і добре вихованих знизувати плечима. Церква в порту Сен-П'єр, з потрійним щипцем, з бічними приділами і високим шпилем, стоїть на березі, глибоко в гавані, майже на самому причалі. Вона вітає тих, хто приїжджає, і благословляє тих, хто від'їжджав. Церква справляє враження великої букви в довгому ряді міських будівель, обернених до океану.

Ця парафіяльна церква порту Сен-П'єр водночас виконує функції провідної церкви всього острова. Нею відав намісник єпископа, духовної особи з необмеженими повноваженнями.

Гавань порту у наші дні — дуже мальовнича і широка, але в ті часи, та й навіть десять років тому, вона багато в чому поступалася сен-сансонській гавані. Її оточували два товстелезних циклопічних мури, які тяглися півколом праворуч і ліворуч від берега, і там, де вони майже з'єднувалися, височів невеличкий білий маяк. Під ним був вузький прохід для суден, — тут ще й досі збереглася подвійна ланка від ланцюга, яким у середні віки замикали порт. Уявіть собі розімкнуту клешню омара — такою була гавань порту Сен-П'єр. Ці кліщі відвоювали від водного безмежжя шматочок моря, примушуючи його вести себе спокійно. Але коли вітер віяв зі сходу, біля входу в гавань клекотіли буруни, в бухті піднімалась хитавиця, тож доречніше було туди не заходити. Саме так і вчинив того дня «Кашмір». Він кинув якір на рейді.

Коли вітер дув зі сходу, кораблі охоче йшли на це; таким способом вони, крім усього, позбавлялися портових поборів. У подібних випадках перевізники, уповноважені на комісійних засадах міськими властями — хоробре плем'я морських вовків, яке стало непотрібним новому порту, — садовили в човни пасажирів з причалу чи інших закутків узбережжя і переправляли їх разом з вантажем, нерідко при дуже розбурханому морі, але завжди щасливо на готові до відплиття кораблі. Східний боковий вітер дуже сприятливий для переїзду в Англію — він викликає бортову, а не кільову хитавицю суден. Коли корабель, готовий відчалити, стояв у самому порту, то пасажири, від'їжджаючи, тут і робили посадку; коли ж він стояв на рейді, то до якірної стоянки можна було добратися на власний розсуд з будь-якого найближчого місця на узбережжі. В кожній бухті можна було найняти «вільного перевізника».

Одним з таких місць була невеличка затока Гавеле. Лежала ця бухточка поряд із Сен-Сансоном, але в такому безлюдді, що, здавалося, від міста до неї дуже далеко. Скелі форта Георгія закривали цю тиху гавань, тому-то вона і була такою пустельною. Туди вело чимало стежок; найкоротша з них бігла по краю берега — в неї була та перевага, що в місто й до церкви звідси можна було дійти за п'ять хвилин. Незручність же її полягала в тому, що двічі на день її заливало хвилями. Інші стежки досить круто піднімались угору, заглиблюючись в ущелини поміж скелями. Навіть при денному світлі затока лишалася в напівтемряві. З усіх боків над нею нависали камінні брили. Зарості колючого чагарника були до того густими, що від них спадала легенька тінь на сусідні скелі та хвилі, які били в їх підніжжя. Не було на світі затишнішого місця, ніж ця бухточка в тиху погоду, і нічого неспокійнішого — під час бурі. Віття чагарників там постійно купалося в піні. Весною було повно квітів, пташиних гнізд, пахощів, птахів, метеликів і бджіл. Завдяки проведеним недавно будівельним роботам, таких диких закутів тепер уже нема, їх замінили красиві прямі лінії, цегляні будівлі, набережні й сади; землекопи добряче доклали до них руки; гарний смак розправився над химерністю обрисів гір і над примхливою безформністю скель.

II. Відчай перед обличчям відчаю