Віктор Гюго - Трудівники моря

Було близько десятої години ранку, «чверть перед десятою», як кажуть на Гернсеї. Людське збіговисько в Сен-Сансоні, судячи з усього, збільшувалось. Цікавість підганяла мешканців, і вони валом валили на північ острова, тож бухточка Гавеле в його південній частині стала ще пустельнішою.

І все ж там можна було побачити човна з перевізником. У човні лежав саквояж. Перевізник чекав.

На рейді, стоячи на якорі, бовванів «Кашмір». Він мав відчалити тільки опівночі, тому на кораблі ще не починали готуватися до відплиття.

Коли б який-небудь перехожий, піднімаючись по одній із ступінчастих стежок скелястого берега, насторожив вуха, то почув би неподалік від човна, у закутку, відгородженому чагарником і камінням від ока перевізника, двох осіб, чоловіка та жінку — Ебенезера і Дерюшетту.

Ці куточки на березі моря, що так приваблюють до себе купальниць, не такі вже й пустельні, як здається на перший погляд. Іноді там за вами підстежать і підслухають вас. За тими, хто туди тікає, щоб знайти затишне і недоступне для інших містечко, можна залюбки пробратись крізь чагарникові зарості по численних переплутаних стежечках. Гранітні брили й дерева, приховуючи таємних співрозмовників, можуть заховати і свідка.

Дерюшетта і Ебенезер стояли, тримаючись за руки, одне перед одним, дивлячись одне одному в очі. Говорила Дерюшетта. Ебенезер мовчав.

Скорбота і пристрасть відбились на побожному обличчі Ебенезера. А ще на ньому можна було прочитати розпачливу покірність долі — покірність, несумісну з вірою, хоч з віри вона й випливає. На його спокійне, ясне чоло лягла тінь похмурої фатальності. Той, хто досі розмірковував тільки над релігійними догматами, береться думати про долю, — такі роздуми небезпечні для священика. Вони руйнують віру. Ніщо так не бентежить душу, як схиляння перед невідомим. Людина — мученик обставин. Життя — одвічний потік, ми пливемо за ним. Ми не знаємо, з якого боку на нас нападе підступний і віроломний випадок. Приходять катастрофи, дні блаженства, а тоді відходять, як несподівані гості. У них свої закони, своя орбіта, своя сила тяжіння, не підвладні людській волі. Чесноти не дають щастя, злочин не веде до лиха, у свідомості своя логіка, вони між собою не збігаються. Нічого не можна передбачити. Ми живемо в суєті з дня на день. Сумління — пряма лінія, життя — вихор. Він то вивергає несподівано на голову людини похмурий хаос, то простягає над нею сині небеса. Доля не знає мистецтва поступового переходу. Іноді її колесо крутиться так швидко, що людина заледве вловлює проміжки між однією і другою подією, зв'язок вчорашнього з сьогоднішнім. Ебенезер був віруючим, схильним до розмірковувань; священик, підвладний пристрастям. Релігії, які сповідують безшлюбність, знають, що роблять. Нема нічого згубнішого для священика, ніж любов до жінки. Чорні хмари думок осмутили душу Ебенезера.

Він довго вдивлявся в Дерюшетту, надто довго. Ці дві істоти боготворили одна одну. В очах Ебенезера світилося німе обожнення і відчай. Дерюшетта говорила:

— Ви не поїдете. Я не витримаю цього. Знаєте, я думала, що зможу розпрощатися з вами, але ні, не можу. Не можна зробити того, що зробити не в силі. Чому ви вчора прийшли? Якщо ви вирішили виїхати, то не треба було приходити. Я ніколи не розмовляла з вами. Я любила вас, але цього не знала. Тільки першого дня, коли Ерод читав оповідання про Ревекку, коли ваші очі зустрілися з моїми, я відчула, що в мене палають щоки і подумала: «О, як, напевно, почервоніла Ревекка!» Якби ще позавчора мені сказали: «Ви любите парафіяльного священика», — я розсміялася б. Ось що найжахливіше в цьому коханні. Воно як зрада. Я й не остерігалась його. Ходила в церкву, бачила вас, гадала, що у всіх так заведено. Я вам не дорікаю, ви нічого не робили такого, щоб я вас полюбила, ви не прагнули мене закохати в себе; дивились на мене, але в тому, що ви дивитесь на людей, нема вашої вини, проте я стала обожнювати вас. Але мені це і в голову не приходило. Коли ви брали в руки Біблію, мені здавалося, що то смолоскип, коли ж це робив хтось інший, Біблія була просто книжкою. Кілька разів ви зводили на мене очі. Ви говорили про архангелів, але то ви були архангелом. Що б ви не сказали, я зразу ж з усім погоджувалася. До вас я не знала, чи вірю в бога. Спізнавши вас, я стала віруючою, почала молитися. Я казала Дус: «Одягни мене швидше, бо я запізнююсь на відправу». І я бігла до церкви. Ось що значить покохати! А я цього не знала. Говорила собі: «Якою богомільною я стаю!» Це ви мені відкрили, що я ходила в церкву не задля господа бога. Я ходила туди заради вас, це правда. Ви такий гарний, говорите так красиво! Коли ви підносили руки до неба, мені здавалося, що у ваших білих руках моє серце. Я була шалена, сама того не знаючи. Хочете, щоб я вам сказала, в чому ви помилилися? В тому, що вчора зайшли до мене в сад і говорили зі мною. Якби ви мені нічого не сказали, я нічого б не знала. Ви поїхали б, я, можливо, сумувала, а тепер вмру. Тепер, коли я знаю, що ви мене любите, ви не повинні від'їжджати. Про що ви думаєте? Ви, здається, не слухаєте мене? Ебенезер спитав:

— Ви пам'ятаєте, що я казав учора?

— Ще й як!

— Що я можу ще додати?

Якусь мить вони мовчали. Тоді знов озвався Ебенезер — Мені залишається тільки одне — поїхати!

— А мені — вмерти. О, як я хотіла б, щоб не було цього моря, а тільки небо! Мені здається, що все влаштувалося б, тоді ми поїхали б разом. Не потрібно було вам зі мною говорити. Навіщо ви це зробили? Раз так, не їдьте. Що зі мною станеться? Запевняю вас, я вмру. Ви будете тішитись життям, а я лежатиму в могилі. Ах, моє