Світлана Володимирівна Тараторіна - Дім Солі, Світлана Володимирівна Тараторіна

сховалася за Матір’ю Вітрів — і почало здаватися, що сама Станція випромінює

божественне світло, але чомусь тепер холодне й непривітне, як випари над

отруйними болітцями в променях призахідного сонця. Повітря наче застигло.

Бекир запитав себе, як давно вони бачили перекотиполе й чи зможуть викликати

його сюди — до мукоеде ляїн ер. Він зняв із шиї свисток і простягнув

хлопчикові-лисеняті. Чорна Корова мерзлякувато зіщулилася. Ніязі прочистив

горло й заспівав тоненьким голоском:

Гей-гей, бинбашкорай!

Він тричі повторив слова. У кінці кожної фрази Бекир свистів, але нічого

не сталося. Перекотиполе не з’явилося.

— Ти певен, що все правильно запам’ятав? — у відчаї перепитав Бекир.

— Так, хіба не пам’ятаєш? Дід її теж співав. Думаєш, він і з цим надурив?

— Я не знаю. Забудь, однаково це дурна ідея. Обмін через кілька годин.

Вони все одно не встигли б.

Бекир до останнього вірив, що Армія потвор прийде вчасно й кликати їх не

знадобиться. Підсвідомо відтягував момент викликання перекотиполя, бо думав, що Болбочан от-от їх перестріне. А до того Бекир міг упоратися сам. Він же

дорослий, той, хто пройшов обряд засівання Дешту кров’ю. Але Армія потвор

усе не з’являлася. А в ньому, як отруйна ялгу, розросталася зневіра у всіх, а

особливо у власних силах. На що він розраховував? Він лише безпорадна дитина.

— Це й був твій план? Викликати Болбочана в останній момент? — Чорна

Корова не змогла приховати розчарування, але потім наче відчула

його думки.

— Може, вони й встигнуть? Крім того, є Повноважний із грифоном та

акинджиї. Усе дуже добре. — Дівчинка потерла долоні й позіхнула. Вона вірила

у це так само сильно, як і в те, що є невдалою жертвою, якій неможливо

нашкодити.

— Історія з Азізом-бабою чи Марком Дорошем тебе нічого не навчила? —

Досада Бекира нарешті попросилася назовні. Як вона могла бути такою наївною?

— У Дешті кожен сам за себе.

Ніязі відвів очі. Якщо він і думав інакше, то сперечатися не наважувався.

— Ти помиляєшся. — В очах дівчинки забриніли сльози. — Марко Дорош

був хороший. Може, тому Ма сказала, що він твій батько.

Бекир уже не міг стриматися:

— Скільки разів за життя ти його бачила? Чому він про тебе не розказував

армійцям, чому перед смертю не передав їм під опіку?

— Я не знаю. Нащо ти мене про це питаєш? Він був хороший, —

повторила Чорна Корова.

Ніязі обхопив її руку лапками, намагаючись заспокоїти. Цей жест

роздратував Бекира ще дужче.

— Ми опинилися тут через брехню. Твій дід відправив нас по Золоту

Колиску, якої не існує!

— Старші Брати завжди за нами стежать, — пролунав за його спиною

голос Талавіра. — Ви так горлопаните, що побудите акинджиїв. І зрештою

завчасу привернете увагу Станції.

У світлі Йилдиз від налиплої солі Повноважний блищав не гірше за

отруйні болітця, і першої миті Бекир було подумав, що то привид із Шейх-Елі.

— Ще є кілька годин. Вам краще поспати. Сон іноді дає відповіді. —

Талавір витер сльози зі щоки Чорної Корови. Дівчинка вдячно всміхнулася.

— Батько казав, що всі ми — лише сон бога. Ми йому снимося. А якщо

сплячому прошепотіти інше, то сон зміниться. Може, тому він відправив це

Белокуну? — Вона торкнулася тумара на шиї. — Може, богу треба сказати

правильні слова — і Дешт зміниться?

Ніязі кивнув Талавіру, мовчки зиркнув на Бекира й потягнув дівчинку

назад до барака. Вони правильно відчули, що Повноважний прийшов до нього.

Почало світати. Обрій загорівся фіолетовим. Промені відбилися в гнилих

болотах. Мертвий солончак заблищав усіма відтінками рожевого.

— Гарно, правда? — запитав Повноважний.

Краса світанку остудила Бекира. У голові закружляли слова Чорної Корови:

«Може, богу треба сказати правильні слова — і Дешт зміниться?»

— Як думаєте, Золота Колиска могла б спричинити зворотні зміни?

Повернути в часи до Спалахів, коли було так багато зелені, води й життя?

— І була війна, а Старші Брати мали значно більше влади, — по-своєму

завершив Повноважний.

— Ніколи не зрозумію, як можна було воювати, маючи так багато, як до

Спалахів. — Бекир на мить замислився, а потім раптом запитав: — Ви ж теж

воювали?

Він заходився перевіряти кишені. Нарешті витяг те, що шукав, і

простягнув Повноважному. Світла було недостатньо, Бекир чиркнув

запальничкою. У жовтому спалаху чоловіки на вицвілих фото здалися

зловісними й неживими. Талавір нахилився ближче, але брати агітку в руки не

став. Наче боявся ненароком торкнутися хлопця. Слабке полум’я тривожно

затремтіло.

— Жодного не впізнаю. Нічого не пам’ятаю про минуле. Може, серед них

є навіть я, але ці обличчя до мене не говорять.

— Серед них є навіть ви? — не зрозумів Бекир, прибираючи пальця з

кресального коліщатка запальнички. Вогник миттєво згаснув. — Раніше у вас

було інше обличчя?

— Не знаю, чи в мене взагалі колись було своє обличчя, — посміхнувся

Повноважний. — У Дешті обличчя нічого не означає. Не важливо й те, хто тебе

породив. Саша Бідний хоче отримати власне здорове дитя. І не розуміє, що

справжні батько й мати кожного засоленого — суєр. І це дає свободу. Ти можеш

обирати, ким бути. Ма обрала бути твоєю матір’ю. Завтра ми її витягнемо, і ти

запитаєш у неї про все, що тебе турбує.

Талавір говорив так спокійно й упевнено, що Бекирові хотілося йому

повірити.

— Ви обіцяєте, що завтра все буде добре?

— Так, — кивнув Талавір. Швидше, ніж хотілося б Бекиру. У його лобі

блиснула золота бляшка. А темні очі, що у світлі зірки здавалися чорними